Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ДРАГОМАНОВ І МИ

ДРАГОМАНОВ І МИ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Опублікований вище лист Драгоманова схоплює в короткій формі суть тих його поглядів, які мали такий фатальний вплив на нашу політичну думку. Хочемо зазначити своє відношення до них тому, що власне вони наклали свій відпечаток на ідеологію офіціяльного українства останніх п’ятдесятьох років. Ними, сими поглядами, перейняті й досі в нас по цей і по той бік кордону радикали, соціялісти і монархісти.

Чи вплив сих поглядів був такий спасенний? Загальна думка є, що так, але в цьому випадку, як, зрештою, в багатьох инших, не має рації communis opinio doctorum.

Думки Драгоманова, як вони висловлені в «Листі» (а ширше розвинені в усіх його творах), зводяться до трьох основних точок. Перша – се признання спасенности московських культурних впливів, і то не лише для наддніпрянців, але й для галичан; друга – гадка, що Україна бореться не з чужою державою, не з пануванням чужої нації, лише з певним політичним режимом (царатом); і третя – що національно-державні інтереси народу повинні підпорядковуватися класовим інтересам цієї чи иншої верстви.

Драгоманов уважає, що Галичина лише б виграла, якби, подібно російській Україні «познакомилась з російсько-великоруською літературою, наприклад, з Гоголем, Турґенєвим, Островським, Ґерценом, Нєкрасовим, Бєлінським, Добролюбовим і ин.».

Чи це був з боку Драгоманова тільки утилітаризм? Думаю, що ні, бо коли російську дорогу до світової культури як найприступнішу можна було б ще раяти киянам, то для галичан, особливо в той час, ся дорога не була ані приступніша, ані корисна. Пересічному галичанинові тих часів далеко легше було присвоїти собі провідні гадки нашої цивілізації, користаючи з оригінальної і перекладної літератури в німецькій мові, яку тоді, та й тепер, кожний інтелігент знав добре, вже напевно ліпше від московської. Але Драгоманов радив инакше… Отже, кермували ним, очевидно, не утилітаристичні причини, але якісь инші.

Сі инші – се було його засадниче переконання про велику вартість московських культурних впливів. Чи сі впливи дійсно були такі цінні? Прочитаймо цю характери-стику ідейних цінностей, які давала російська література:

Як не є велика, а в деяких своїх здобутках навіть геніяльна, наша література, оглядаючи її всю за цілий вік під певною точкою погляду, не можна увільнитися від враження, що пригнітає душу. За її талановитою мистецькою шкаралупою і за гуманітарними поривами, якими вона пересякнута, криється не дуже привабливий зміст: моральна слабість, гріх, розпуста, зло й безсильність, блазенство, неприйняття світа… Наші класики, в суті речи, не класики, бо не здатні виховати з юнаків сильних, енергійних і морально здорових людей. Пушкін – майже єдиний виїмок… Акт обжаловання проти духа нашої літератури… безпощадний. Що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабість і зіпсутість і зма-гання виправдати цю зіпсутість вадами самого життя в його підставах; мрії про будучину і повна нездатність здійснити ці мрії в теперішності; нездібність до активної, розумної і творчої боротьби; безчинність і будистське непротивлення злому; часто-густо таки це саме зло і жадоба загальної руйнації; виправдування всякої нечести і всякого упадку звабливою засадою «все або нічого», а що божественна повнота «всього» не дана недосконалому людському світові, то лишається «нічого».

Ось Ґрібоєдов з його занадто «мудрим» Чацьким, який гострий на язик, але який в кінці збочує з дороги «пошлости», ганебно втікаючи перед нею. Лєрмонтов зі своїм злим і шкідливим (і навіть не демонічним) «Героєм нашого часу». І всі його герої злі, мстиві і злочинні… Гоголь, що викликав з нашого життя всіх покрак, квазімодів і підляків… Турґенєв зі своїми Рудіними, «зайвими людьми», з «Гамлетами Щигровського повіту», з непевними і позбавленими волі героями. Ґерцен, що здійснив собою рудінський тип… Большевицький максималізм його «Листів з Італії і Франції» з проповіддю загальної руйнації західноевропейської культури, і слабість, дрібничковість, підлість і самозакоханість у «Минулім і думах»… Ґончаров із його лінивим і безчинним Обломовим і позбавленим волі Райським. Достоєвський з усіма своїми «Ідіотами», «Бісами», епілептиками, бузувірами та екзальтованими мрійниками. Чехов зі своїми «сумерковими героями», знудженими, недужими і безсилими.

Так характеризує російську літературу росіянин професор А. Ященко і не в якомусь закутному чи «вархольському» органі, лише в берлінській «Книзі», органі, в якім гуртуються поважні літературні сили Росії¹. Полишаючи деякі пересади, а часом і зовсім хибні характеристики (як, наприклад, Лєрмонтова, який, чи не через своє шкоцьке походження, відмінно від инших був геніяльним жрецем культу енергії, боротьби і людської гідности), чи не можемо підписатись обома руками під словами професора Ященка? Чи дивно, що він не знаходить у російській літературі «радости життя, енергії волі, здатности до боротьби, відважности»? Чи вплив такої літератури міг бути корисний? І чи не дивно, що сього всього, що тепер вже бачать навіть самі росіяни (між иншим, голос Ященка не самітний!), а давніше бачило багато европейців (наприклад, Шпільгаґен), не бачив українець Драгоманов, який до-вший час жив в Европі?

Вкажуть, може, на гуманітарний характер російської літератури, на одушевляючий її дух протесту проти соціяльної несправедливости? Нехай! Але невже навіть під тим оглядом можна поставити Нєкрасова на одну дошку з В. Гюґо («Les Miserables»²!), Златоврацького – нарівні з Золя («Жерміналь») або з Дикенсом («Олівер Твіст»)? Виховуюче значення цих европейських письменників – навіть в указанім щойно сенсі, – коли не перевищувало, то в кожнім разі дорівнювало виховуючому значенню російських авторів. А під деяким оглядом навіть цілком певно перевищувало, бо коли в російськім гуманітаризмі був лише безплідний жаль, в европейськім слідні нотки активного протесту (наприклад, такі типи, як Жан Вальжан у Віктора Гюґо, герої «Погрому» і «Парижа» у Золя).

І ще одне: Драгоманов недобачав національно-шкідливих впливів російської літератури. Він не бачив того самозакоханого, нетолерантного до всіх чужинців націоналізму, який віє від російської літератури: у Пушкіна з його «Клєвєтнікамі Росії», у Турґенєва з його «віськуством» і «грає воропає», у Достоєвського, в якого кожний немоскаль – або дурень, або шахрай, у Ґерцена, якого аж розпирала ідея російського месіянства, нарешті у Бєлінського. Прочитаймо, напрклад, сю тираду останнього в листі до Аннєнкова (з приводу антиросійських віршів Шевченка і Куліша):

 

¹ «Русская книга». – Берлін, 1921. – Ч. 4, квітень.

² «Знедолені» (фр.).

 

«Хохлацкий патриотизм… Охъ, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников с свинным салом! И вотъ теперь писать ничего нельзя, все марають (у цензурі – Д.). А с другой стороны, как и жаловаться на правительство? Какое же правительство позволит печатно проповедывать отторженіе от него области… Вы помните, что верующій друг мой говорил мне, что онъ верит, что Шевченко – человек прекрасный. Вера делаетъ чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она можетъ и из Шевченка сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке долженъ видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того – горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его! Будь я его судьею, я сделал бы не менше»³.

Так писав духовий провідник та ідол поступової Росії, подібно писали й инші, і таких авторів Драгоманов поручав своїм землякам…

Звичайно, не можна бути дріб’язковим і не треба давати собі псувати бочки меду ложкою дьогтю. Але ми бачили, що сих ложок було більше, бачили також, який на смак був цей мед для самих росіян, що їли його досхочу…

Що шкідливих впливів російської літератури не добачали тоді його земляки, це можна було їм дарувати, але не Драгоманову, який знав і европейську літературу, і Европу з власних очей. Адже тоді вже, а навіть перед часами, в які жив Драгоманов, розлягалися помітні голоси проти шкідливих впливів Росії, її літератури. На-приклад, Мішле (гляди полеміку з ним Ґерцена), Гюґо (його промови в збірнику «En exil»⁴), нарешті хоч би одинокого европейця-москаля – Чаадаєва. Слова, якими він картав Росію (не царат!) і ціле московське mentalité⁵, лишають далеко поза собою вигуки українських «шовіністів». І були це не «верхоли», але люди, з яких є гордий цілий цивілізований світ. Але Драгоманов не зважав на їхні голоси. Тут, як і в многім иншім, він був рішучо більше росіянином, ніж европейцем.

Професор Ященко закінчить: «Коли переходить перед нами ця довга галерея убогих тіней, всіх цих зламаних і зіпсутих представників нашої інтелігенції, як дивуватися тому, що з нами сталося те, що сталося!» Коли ми пригадаємо вихований на рекомендованій Драгомановим російській літературі тип українського інтелігента наших часів, напів анархіста, напів будиста, також не будемо дивуватися тому, що з нами сталося…

Ще більш уємний вплив на розвиток нашого націоналізму мали політичні теорії Драгоманова. На його думку, завдання України було боротися не за свою національно-політичну незалежність, лише за зміну режиму в тій самій чужій державі, поза якою він не представляв собі існування своєї країни. Він є «проти виходок на Росію… у принципі». Він проти того, аби «по уряду про усю Росію, про цілий народ «московський» судити». На його думку, «отримати політичну свободу в Росії український народ… може не шляхом сепаратизму, а тільки… шляхом федерації»⁶… Досить пригадати собі фразеологію українського національного руху до 1917 р. і цілу опортуністичну політику Центральної Ради і Директорії супроти Москви, щоби переконатися, що драгоманівщина в тім усім magna рars fuit⁷.

Позитивне драгомановська програма мала лише те, що в досі наскрізь культурницькім українстві будила політичні тенденції. Але, будячи ці тенденції,

 

³ Цит. з Розанова – «Религия и культура». – СПб., 1901. – С. 83.

⁴ «На вигнанні» (фр.).

⁵ Ментальність (фр.).

⁶ Драгоманов. Политические сочинения. – Москва, 1908. – Т. I. – С. XXXI.

⁷ Становить велику частину (лат.).

 

Драгоманов звертав їх свідомо й консеквентно в бік служіння чужій державній ідеї. Він боровся з національним гнітом і централізмом, але не бачив ніякої суперечности між зовнішніми державними інтересами Росії і України: обидві країни були для нього одне, яке протиставляло себе як цілість решті світу. Під тим оглядом між Драгомановим, Грушевським і Лєніним нема ніякої різниці; тут – його пропаганда мала, безперечно, від’ємний вплив на формування української державницької ідеології.

Кажуть, що на свій час сі ідеї були виправдані. Що тоді не було сил, які діяли би в напрямку здійснення незалежницької програми. Можливо, але се річ зглядна. Деякі з наших публіцистів гадають, що таких сил ми не мали і в 1917 році. Чи се значить, що голосити сепаратистичні програми перед війною було не на часі? Чи се значить, що помилялася РУП, видаючи свою «Самостійну Україну»? Коли відосередкові сили на Україні була заслабі, треба було їх викликувати й зміцняти. Одинокий логічний висновок! Крім того, Драгоманов, як сам признавався, ніде не бачив сил навіть для зміни царського режиму⁸, а все ж ся зміна була його програмою! Ще більше! – в тодішній Росії і Україні не було майже жодних сил, які б діяли в напрямку соціялізму, а все ж Драгоманов був соціялістом! Отже, коли він не виступав з самостійницькою програмою, то не через її «утопійність» для того часу (бо навіть «утопійні» гасла можна взяти за програму-maximum і бодай їх пропагувати), а тому, що, будучи демократом і соціялістом, він ніколи не був самостійником, ніколи не мав для України окремого державно-правного ідеалу.

«Тодішні часи» тут ні при чім. Додуматися до такого ідеалу міг Драгоманов уже й тоді. За його ж пам’яти було і польське повстання, і угорське, і хорватське про-ти Угорщини, і ірландське, і італійське. Але Драгоманов взорувався в уложенню своєї програми не на цих національних рухах, лише на соціяльних. Він дивився на українство скоріше як на верству, і то досить невідому верству, яка мріє лише про соціяльний егалітаризм, ніж як на націю з власною політичною програмою. Впливи Росії тяжіли над ним сильніше, як европейські.

Сим своїм поглядам Драгоманов лишився вірний, нічого нового в сьому відношенні не знаходимо і в «Пропащім часі», бо Драгоманов і перед тим поборював політику царату на Україні, але одиноким висновком для нього як перед, так і потім було, що треба боротися проти царату, але не проти чужої державної ідеї.

Зрештою, коли би в «Пропащому часі» й були ідеї, які перекреслювали б попередні погляди Драгоманова, то для оцінки його впливу на нащадків се був факт іррелевантний, бо всі його прихильники живуть власне не ідеями «Пропащого часу», але ідеями инших творів Драгоманова, які містять суть його поглядів.

Він закидав тодішньому українському націоналізмові в Галичині (який він, згідно з москалями, глумливо звав мазепинством) нежиттєвість і примітивний романтизм. Може, він мав рацію! Але забував, що через романтизм переходив майже кожний національний рух. Сьому романтизмові завдячуємо ми не лише оселедцями й вишиваними сорочками, але й «Тарасом Бульбою» і «Гайдамаками». Коли сей роман-тизм був би в нас ліпше плеканий, може б, нам не треба було шукати аж у чужих літературах за такими перлинами, як «Мазепа» Гюґо або Байрона, «Войнаровський» Рилєєва. Плекання такого романтизму, певно, було б кориснішою і реальнішою річчю, ніж – як се радив Драгоманов – заложення «опозиційної» партії в Галичині, яка б мала виступати «проти попів». Сей романтизм треба було тільки змодернізувати. Замість сього, Драгоманов пішов за туманними гаслами туманного соціялізму, який

 

⁸ Історична Польща и великодержавна демократія. – С. 266.

 

і привів його до думки, що остаточно «лучче йти до московської демократії, як до українських козаків»…

Тут підходимо до третьої точки драгомановських поглядів у «Листі» – до ставлення соціяльних інтересів однієї верстви понад національні інтереси народу як цілости. Він радить боротися лише «проти панів, попів і уряду». Боротися з самодержавієм – се було добре, з цілою пануючою нацією – «шовінізм»! Для нього «забезпечення мас народу (інтереси верстви! – Д.) – се такий здобуток для країни і національности, для якого варто навіть багато перетерпіти», навіть – утрату власної державности⁹. Він не бачив простої правди, що «забезпеченя мас народа» чужою владою в остаточнім рахунку все вийде на некористь сим же масам, як, наприклад, зламання політичних привілеїв козацтва Москвою (яке «угнітало народ»), що скінчилося запровадженням кріпацтва. Бо се «забезпечення мас народа» немислиме без того, аби в його руки не перейшла і політична влада, а на се ніколи не годиться та чужа сила, яка це «забезпечення» приносить, – навіть тоді, коли сією силою є пролетаріят, як про се свідчить приклад російсько-українських відносин останніх років. У практичній політиці такі ідеї є катастрофальні. Хто підпорядковує політичні інтереси нації соціяльним інтересам верстви, той завше жертвуватиме першими за сочевичну юшку «соціяльної революції» або «визволення працюючих», принесене на чужих баґнетах, і які вже через те саме є замаскованою формою нового грядучого рабства.

Певно, що можна назвати заслугою Драгоманова домагання активно боротися за соціяльні потреби українського демоса, але він підпорядковував цим соціяльним інтересам інтереси того ж самого демоса як члена окремої раси і тим ослаблював його відпорну силу в тій боротьбі народів, яка шаліла в цілій Европі і яка вже тоді заповідалася і в Росії.

Сі уємні впливи драгомановської ідеології слідно в нас скрізь. Коли провід революції захопили в нас люди, які мріяли не про власну державність, але про «торжество соціялізма», не про консолідацію сил нації, лише про зміцнення «спільного революційного фронту» з Росією, в їхніх словах і ділах бачимо цілу ідеологію Драгоманова.

Коли читаємо апологію «смєновєховства», то в ній чується погроза Драгоманова, що «коли українофіли не вилізуть з 17-го у 19 вік, то живому чоловікові лучче іти до московської демократії».

Коли наші збанкрутовані політики виклинали колись «сепаратистів», вірили в демократичну, а тепер у «третю Росію», то в їхніх аргументах чутно того самого Драгоманова, який був проти того, щоб «по уряду про цілий народ судити».

Коли згадаємо антидержавницьку, напіванархістичну ідеологію наших соціялістів, яка привела їх до Лєніна, то й тоді прийдуть на пам’ять слова драгоманівської про-грами «паліївців», «голоти», яка «і Москви не тікала, чуючи там і під царем голоту ж».

Коли ідея власної державности жертвувалася в нас усяким «інтернаціоналізмам», то і тут стає в пам’яті Драгоманов, для якого всякий націоналізм треба було постави-ти «під контроль космополітизму»¹⁰.

Коли наслідком хвилевої невдачі визвольних змагань втомлені душі знову за-чинають голосити «спільність культурних і політичних інтересів» поневоленої і пануючої нації, то і тут дзвенить рефрен Драгоманова, якого «ні наука, ні практика… не пересвідчили…, – що Росія і Русь зовсім два окремі народні тіла».

 

⁹ Восточная политика Германии. – С. 132.

¹⁰ Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 17.

 

Драгоманова виставляють у нас апостолом нової України. Він ним не був. Ukraina militans¹¹ не має в собі нічого з його ідей, а головне – нічого з духа сих ідей. Драгоманов виставив примат соціялізму і космополітизму, вона – примат нації. Він – еволюцію і гуманітаризм, вона – боротьбу і національний егоїзм. Він російський Схід, вона – латинсько-германській Захід. Він – «паліївщину», вона – мазепинство.

Розуміється, зробив Драгоманов багато для нас, але коли зважити з сим усім темні сторони його науки, не знати, що переважить. Він став ідеологом України, але иншої. Тої, яка в особах нещасних провідників нашого відродження, плутаючись у нетрях інтернаціонального націоналізму, войовничого пацифізму, анархічної дер-жавности, вільнодумної релігійности, соціялістичного гречкосійства, еволюційної революційности і федеративної самостійности, – скінчила крахом… Як кожна течія, що в момент гострих національно-суспільних потрясінь займає середню лінію, як французькі жирондисти, російські «кадети» або меншовики.

Драгоманов був її правдивим батьком, цієї України. І хоч pater semper incertus est¹², то тут ця приповідка не має застосування.

Він зрадив себе своїми листами.

 

¹¹ Україна воююча (лат.).

¹² Батько завжди непевний є (лат.).

 

 

[Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич:ВФ «Відродження», 2010.]