Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ДО ЗАВДАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Автор: . 17 Вер 2016 в 0:01

ДО ЗАВДАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ


[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

У сій короткій замітці маю на меті торкнутися пекучого питання: чи український націоналізм має обмежитися лише виховною роллю, тобто плеканням національної свідомости, любови до рідного краю, чи мусить виступити як окремий політичний чинник у житті українського народу? Питання ніби двох відповідей не допускає, але в дійсності бачимо багато українців, які звуть себе націоналістами та тримаються ще й сьогодні тої думки, що націоналізм мав обмежитися на лише культурно-вихованою роботою.

За браком місця не буду розглядати, що таке націоналізм, не буду наводити потрібної літератури, лише зазначу, що метою націоналізму усіх відтінків є: 1) добро-бут; 2) всебічний розвій; 3) слава свого народу (народ-нація). Залежно від обставин, у яких цей останній перебуває, домінує якесь одне із зазначених завдань. Якщо нація поневолена і є в стані матеріяльного та культурного занепаду – націоналізм на початку має виконати тільки перші два завдання. Коли ж се останнє більш-менш здобуто, переважає третє. У кожному разі націоналізм – окрема ідеологічно-політична течія, яка служить своїй нації, стоїть на охороні її інтересів. Тому і націоналізм мусить мати організацію своїх поборників, як усяка инша течія, що ставить собі якусь життєву мету. Називати себе націоналістом і не належати до організації націоналістів – анахронізм. Се те саме, що називати себе вояком і не брати до рук зброї.

Українська нація перебував у стані боротьби за політичну, культурну, економічну, взагалі за повну незалежність як передумову подальшого свого розвитку та добро-буту. З сього випливають і специфічні завдання українського націоналізму – бути одним із чинників (на мою думку, головним) у сій боротьбі.

Українським націоналістом є той, хто вирішив посвятити себе служінню нації та її ідеалам, і то не словами, а чином. У програмах груп та організацій українських націоналістів метою є: 1) самостійна соборна Українська держава; 2) добробут укра-їнського народу. На першому місці – політична мета. І се цілком природно.

Все решта має поки відійти на другий план. Передусім мусить бути звільнена українська земля від усіх окупантів. Се найголовніше завдання. Передчасно сваритися за вирішення соціяльних та инших питань і дробити силу нації, бо ворогів багато і то спільних, а се вимагає нашого найвищого напруження та залізної організації.

Отже, тому, хто дбає про визволення свого народу, доводиться працювати в на-прямі творення сили (розбудження національної свідомости) та організації її так, аби вона якнайкраще і найкорисніше була зужита, а потім – ведення, керування самою боротьбою. Завдання ускладнюється тим, що треба вступати в боротьбу, маючи не-готові сили, та разом творити й організовувати їх, ще більше: боротьбу доводиться вести постійно з дня поневолення, бо ворог безупинно натискає, треба боронитися, щоб лише у відповідний момент перейти до наступу.

Погляньмо ж на сучасний момент боротьби нашого народу, в якому стані є його сила та організація її, яку позицію займав він на полі бою та який його провід. Се нам покаже, що треба робити.

Почнемо з сили. В сій ділянці попередня праця наших будителів, визвольна боротьба та досвід за час революції аж до сьогодні не пропали даремно. Можемо з радістю стверджувати, що український народ у цю хвилю горить ненавистю до во-рогів, прагне власної держави і виявляє активність, незважаючи на страшний терор. Треба лише дбати про розвиток активности, винищити з корінням дух фаталістичного квієтизму – «якось буде». Се в теперішню добу є найголовнішою болячкою, на яку хворіє навіть значна частина української інтелігенції, ухиляючись від політично-суспільної праці.

У набагато гіршому стані організація сили. Окупанти не тільки нищать усякі за-родки організованого життя, але своїм утиском не дають можливости навіть вихо-вати ширші маси для розуміння вагомості організації. Майже всі активні елементи пішли в підпілля, а тому їхня діяльність значно ускладнена. Найголовніше – нема єдности проводу ані навіть зв’язку та порозуміння. Кожна організація веде працю на власну руку. Та не тільки в краю, а також і на еміграції, де нема жодних перешкод для порозуміння і координування.

Позиція, яку відстоював український народ на полі бою з ворогами, є переважно офензивна, бо лише в менших частинах України, відірваних від головного тіла, вона є оборонною. Але вороги сильні, і за кожний крок уперед доводиться вести впертий бій.

Що торкається проводу, то тут справа чи не найгірша. Різні «Державні центри» з їхньою орієнтаціями підтверджують це. Спроба торік досягти між політичними пар-тіями та організаціями порозуміння з метою утворення єдиного проводу виказала, якими далекими є вони від цієї думки. Розгардіяш панує далі.

Таким чином, бачимо, що творення сили іде само собою. Сьому допомагають наші вороги.

Найбільшої ж уваги та праці вимагає тепер організація сили та одного авторитетного, кваліфікованого проводу. На сі два моменти треба звернути особливу увагу, в цьому полягає вся праця українського націоналізму.

Не будемо широко зупинятися над формою та способами організації, лише вкажемо на головну засаду.

Організацію треба так побудувати, щоб могла якнайкраще, з найменшими труднощами досягти головної мети – політичної незалежности нації. Тому се має бути політична організація, здатна в сучасних обставинах вести і розвивати боротьбу та у відповідний момент завдати вирішальний удар ворогові. Се є той принцип, на якому треба будувати організацію сили. Організацію проводять звичайно політичні партії. Се могло б бути і в нас, коли партії утворили б один провід.

На жаль, через поглиблення у своїх програмах соціяльного моменту сучасні українські партії дійшли до антагонізму. Вони не відважуються пересунути соціяльний момент до певного часу на другий план, щоб спільними силами здобути політичну самостійність нації. Мимоволі питання: чи не головну ролю тут відіграють персо-нальні інтереси та дрібна амбіція ватажків чи претендентів на ватажків різних «державних центрів»? Ось чому організація партійним шляхом ділить національні сили та порушує єдність проводу. Навіть під час збройної боротьби наші партії не були солідарними між собою!

Який же вихід із сієї ситуації? Утворити силу, яка змусила б сі партії підпорядку-ватися спільному авторитетному проводові на час, поки цього вимагають інтереси нації.

Досить безнадійних спроб, як було торік. Удалося зібрати за одним столом представників кількох політичних груп, але після нарад протягом кількох місяців вияви-лося, що ніяк не можна помирити сі екстреми. Не можна знайти порозуміння навіть між партіями, які стоять на республікансько-демократичній основі, бо … (отаманія!) не хочуть стати поруч, кожна хоче верховодити, незважаючи на жодні обставини. Вже навіть були зліпили з трудом спільну політичну платформу, та не було доброї волі, почали один одного поборювати в пресі. «Розсварилися і розійшлись». Деякі ж партії на пропозицію взяти участь у нарадах відповіли відмовою та майже наказом підпорядкувалися їхньому «державному центрові». Инші мотивували своє ухилення важливою причиною: у нарадах бере участь така особа, як N, якій, звичайно, не по-ставили жодного річевого закиду, а насамкінець заявили, що вважають справу «не-серйозною». Так скінчилася ця N-на спроба звести їх до громади. На нашу думку, всі групи та організації українських націоналістів, як рівно ж і неорганізовані націоналісти та особи, що інтереси нації ставлять вище за класові чи персональні, мусять зіллятися в одну політичну організацію і примусити решту політичних партій підпорядкуватися спільному політичному проводові, як се було в инших народів.

За успіх промовляє життєвий досвід. Партії настільки слабкі ідеологічно і чи-сельно, що досить з’явитися сильній та морально здоровій організації, як вони без примусу поплентаються за нею, боячись бути зігнорованими.

Потреба в проведенні політичної роботи та вихованні дійсних політичних та гро-мадських працьовників (а не партійних!) вимагає, аби націоналізм виступив чинно, як окрема політична організація.

За творення нової політичної організації каже також і майбутнє. Треба дати вихід свіжій думці, бо в дотеперішніх партіях панує стареча рутина. Там пережовуються чужі, старі, як світ, думки, від яких давно вже відмовилися б і самі автори. Там пану-ють різні містичні слова – «монархізм», «демократизм», «соціялізм»…

Треба пробудити живу критичну думку, яка веде до творчости, а не гнітити її різними мітами. Давній досвід мусить бути базою лише для подальшого шукання та розвитку, а не вічним недоторканим законом.

 

[«Державна нація». – 1927. – №2.]

Рубрики: Видання Центру | Твори Дмитра Донцова