Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: БУТИ ДОН КІХОТОМ: ЕТИЧНИЙ ЗАПОВІТ ДМИТРА ДОНЦОВА

БУТИ ДОН КІХОТОМ: ЕТИЧНИЙ ЗАПОВІТ ДМИТРА ДОНЦОВА

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Вихід у світ 9-ти томів творів Д.Донцова, великий відсоток з яких складають такі, що вперше передруковані для ширшого ознайомлення всеукраїнської читацької авди-торії, дає змогу зробити певні загальні висновки щодо значення спадщини мислителя-націоналіста. Передусім у цих публікаціях ми бачимо об’ємну, калейдоскопічну карти-ну українського політичного, національного і культурного життя протягом трьох чвер-тей ХХ ст. Уважне око Донцова тонко фіксує кожен порух до громадянського зміцнен-ня українства, кожне інстинктивне зусилля до національного самоствердження, кожну оригінальну духовно-естетичну інтенцію до розгортання обріїв українського світу. Поступово ми спостерігаємо, як молодий автор перетворюється із пристрасного пар-тійного публіциста лівого ґатунку на самобутнього теоретика-націолога, а згодом – на ідеолога та вільного мислителя динамічного українського націоналізму, який потужно впливає на історичні події епохи. І в цьому сенсі спадщина Д.Донцова є особливо ці-кавою і значущою (матеріяли 10-го тому знову потвердять це) через свій внутрішній революціоналізм, свою неухильну тенденцію до зростання-розростання. Діяпазон осмислюваних ним проблем є надзвичайно широким і, попри певну односпрямова-ність центральної ідеї творчості, як видається на перший погляд, автор уміє постійно урізноманітнювати підходи та методику свого аналізу, залучати до нього щораз нові і нові історичні приклади та філософські принципи. Тому звичайна актуальна публі-цистика Д.Донцова має здатність видозмінюватися до глибоких розважань над темами національного буття, котрі отримують понадчасове навантаження.

 

Д.Донцову випало жити у надскладний і наддраматичний період української істо-рії, коли не раз вирішувалася доля нації, доля державности і політичних можливостей українства: дві всеросійські революції 1905-го і 1917-го рр., Перша світова війна, бо-ротьба за українську державність 1917–1920 рр., змагання з окупаційними режимами большевицької Росії і відновленої Польської мініімперії, постання підпільного україн-ського націоналістичного революційного руху, Друга світова війна, трагіка еміграції. І в усіх цих випадках він намагався вияскравити перед українством чіткі національні ідеали, пояснити закономірну потребу завзятої і жертовної боротьби за визволення, розкрити світоглядні простори правої політичної філософії, націоналізму і консерва-тизму. Його перевага над багатьма своїми сучасниками – політичними теоретиками – полягала у тому, що він мав тонше відчуття ритміки національної боротьби, мав живе уявлення про всі складнощі і драматизм національного опору і загрози зо-внішніх ударів. Тому в Донцова ніколи не було ілюзій щодо перспектив національного розвитку, він ніколи не помилявся при визначенні та оцінці ворогів України, тому пу-бліцистика його є такою повчальною і такою болючою для його опонентів, адже в ній зафіксовані ті численні промахи, наївності, ідіотизми, які виявляло політичне україн-ство протягом десятиліть і через які заганяло націю у стан безвиході і поразки. Тому до сьогодні послідовники усіх політичних традицій в Україні ХХ ст. – соціялістичної, москвофільської, ліберальної, націонал-демократичної, гетьманської, клерикальної, опортуністичної в націоналізмі – не можуть забути і вибачити йому той викривальний і критичний пафос, з яким Донцов боровся з їхніми «ідейними батьками» – лівими доктринерами, примітивними малоросами, благодушними космополітами, обмеже-ними формалістами, сліпими пацифістами, хитрими пристосуванцями. Тому стріли ненависти і паплюження летять і летять у бік Донцова, бо ж ніхто не хоче визнати істо-ричних помилок своїх ідейних попередників, які призвели до катастрофічних часами поразок нації.

 

Концепція останнього тому «Вибраних творів» Д.Донцова побудована так, щоб по-казати творчий розвиток автора за чотирма основними періодами його світоглядної еволюції: ранній, соціялістичний період (1906–1912 рр.), другий, консерватистський (1913–1920 рр.), третій, націоналістично-волюнтаристський (1921–1940 рр.) і четвер-тий, націоналістично-традиціоналістський (1941–1973 рр), коли у творчості автора по-силюються містико-релігійні настрої, апелювання до прадавніх традицій. Тож читач 10-го тому зможе зіставити проблематику і спосіб мислення Д.Донцова різних часів. Зрозуміло, між творами є суттєві відмінності у плані зацікавлень, змісту ідей, але усі вони пройняті єдиним духом націозахисної дії, жвавої полемічности, мисленнєвої глибини. І головне – публіцистика націлена на пробудження сильнішого українського вітального динамізму, який і є основою кожного націоналізму.

 

Перший період творчости представлений статтями Д.Донцова із соціял-демокра-тичних львівських часописів «Праця» і «Наш голос» за 1910–1911 рр., коли він у ла-вах Української соціял-демократичної робітничої партії намагався посилити револю-ційні рухи в українському суспільстві. Симпатія до соціял-демократії в нього визріла ще у 1906 р., коли та виявилася головною рушійною силою всеросійської революції, пропонуючи рішучу боротьбу із російським царизмом. Донцов із своїм пристрасним темпераментом, категоричністю суджень, закономірно, не міг прийняти тактики цен-тристських і правих середовищ Наддніпрянської України, які у той час були надзви-чайно нерішучими і пасивними. Частково ця проблема проаналізована у статті «Праве українство». Цікаво, що автор спробував у цій статті проаналізувати явище новочас-ного антисемітизму і розкритикувати його за те, що він заганяє українство у вузьку колію політичних дій, коли нація захищається тільки на рівні соціяльно-комерційних інтересів, а не прагне повноцінного національного визволення. Євреї представляються головними ворогами українців, бо перешкоджають їм як економічні конкуренти, на-справді ж ненормальні й експлуататорські умови створює саме Російська імперія, її паразитарний бюрократичний апарат. Давши себе увігнати в колію соціяльного анти-семітизму, українці витрачатимуть енергію, по-суті, намарно, бо вийдуть із фронту ан-тиімперської боротьби. Попри те, що Д.Донцов виявився занадто тенденційним у цій статті, однозначно змішуючи ідейні позиції україноцентричного полтавського журна-лу «Рідний край» і проросійського часопису «Киев», він логічно проаналізував того-часні хиби правої програми політичних дій: фразерство, слабкий рівень самооргані-зації, нативізм. Правда, автор і помилявся згідно із засадами своєї ліво-соціялістичної світоглядної орієнтації: він бачив у націоналізмі тільки класовий фактор – формування дрібної буржуазії міст, не розумів значення в історії фактору національної емоції; він хибно думав, що класова солідарність пролетаріяту є реальністю, а не ілюзорною й оманливою ідеологемою. Однак важливо зауважити, що Д.Донцов наполегливо нама-гався поєднати класово-соціялістичні ідеї з національними. Ось, для прикладу кілька його стратегічних думок як соціял-демократичного теоретика:

 

«Сим рухом є національний український рух. Датою його народження справедли-во вважається бурливий 1905 рік. Революція, яка здвигнула з місця селянство, місь-ку демократію і пролетаріят і пірвала їх у вир завзятої й упертої боротьби з усіма силами конаючого ладу … Одною з найбільших перешкод для реалізування масою свого політичного значення і сили в суспільности є національний гніт. Таким чином, боротьба українського селянства і пролетаріяту за свої економічні і політичні по-треби в своїм кульмінаційнім пункті викликала до життя масовий український на-ціональний рух»¹.

 

«…Українські національні вимоги можуть рахувати на своє здійснення не раніше, як буде зломлено політичну силу тих клас російської суспільности, які є найзавзяті-шими противниками демократії, а разом з тим підпорою, на котрій тримається царат – шляхти і плутократії».² «В боротьбі за національне визволення України український пролетаріят має відіграти ту саму рою, яку відіграє в боротьбі за політичну свободу цілий російський пролетаріят».³

«Нашим завданням є розв’язати таку національно-політичну революцію, котра вже живе, хоч несвідома, в почуваннях широких мас нашого народу, створити могутній на-ціональний рух (виділення наше – О.Б.), злити всі невеличкі струмочки національного незадоволення у великий революційний потік, який знесе всі ті греблі, що правитель-ство царське протягом двохсот літ нагатило на дорозі свобідного національного розви-тку українського народу».⁴

 

Стаття «Російська революція і українська національна проблема» («Наш голос», 1911) показує, як розумів Д.Донцов тодішні завдання українства. Насамперед воно по-винно було позбутися тільки культурницького світогляду, а виробити собі програму і навики політичного руху. Позбутися «провінціялізму», тобто примітивности і наївнос-ти у змаганнях. Натомість треба наступати широким фронтом на всі сектори владної системи і проводити українських людей на всі можливі посади. Лише демократизація російської імперської системи могла дати українцям історичний шанс на виживання й утвердження як нації. Хоча Донцову ще заважало класове мислення соціял-демокра-тизму, він чітко розумів, що тільки перетворення «малоросів» на модерну націю дасть можливість вирватися з лабет етнографізму і провінціялізму, але таке могло відбутися тільки внаслідок революції.⁵

 

Теоретизування Д.Донцова цього періоду були спрямовані на послідовне дове-дення національної відрубности українства від росіян, що, як відомо, тоді було на-ціологічною версією, мало прийнятною серед різних середовищ імперії, та й серед велетенської маси українських малоросів. До того ж у соціялістичному таборі України домінувала думка про докончу потребу і закономірність «об’єднання зусиль росій-ського і українського пролетаріяту». І в цьому моменті починається тенденція до роз-ходженя Донцова із керівництвом УСДРП (Л.Юркевич, В.Левинський, В.Винниченко, Д.Антонович та ин.). Власне, статті із часописів «Праця», «Наш голос» і «Украинская жизнь», які ми подаємо у цьому томі, показують цю неухильну тенденцію і її логіку: якщо керівництво УСДРП посилювало ідейно свій пролетарський інтернаціоналізм та автономізм, то Донцов щораз чіткіше виявляв свій світоглядний націоналізм і само-стійництво. Тож про ніяку його «зраду», «перекиньчицтво», «непослідовність» і т.ин., на чому спекулювали і спекулюють всі опоненти-вороги Д.Донцова, говорити не можна, це був рух зліва вправо, але по лінії революційности.

¹ Закопанець Дм. Новий революційний фактор і соціял-демократія // Наш голос. – 1910. – №1. –

С.12.

² Там само. – С.12.

³ Там само. – С. 13.

⁴ Там само. – С. 18.

⁵ Закопанець Дм. Російська революція і український національний проблем // Наш голос. – 1911.

– №2. – С. 83.

 

Водночас ранні статті, особливо «На черзі» («Праця», 1910) і «Праве українство», як і дрібніші («Наш голос», 1911) публікації в соціял-демократичній пресі, демонстру-ють партійно-ідеологічний догматизм Д.Донцова, сумбурність і суперечність деяких його тез. Він вперто пробує довести, що тільки через класову боротьбу українці змо-жуть визволитися, що розв’язання соціяльних проблем автоматично приведе до міжна-ціональної гармонії між народами, що надмірна концентрація уваги і зусиль на збере-женні та розвитку національного в українському суспільстві приведе до шовінізму та самозамикання українського руху. Це, власне, були ті політологічні і націологічні тези, з якими пізніше протягом усього життя Донцов боротиметься і саркастично висмію-ватиме їх. Тепер же він необачно і непереконливо пристрасно полемізує з головними українськими часописами «Рідний край» і «Рада», вбачаючи в їхній програмі вузькість і плиткість традиційного українофільства і народництва. Це була помилкова позиція. Хоча тут Донцова можна зрозуміти в одному аспекті: він категорично не сприймав пристосуванства (у політичному вираженні – невиразного автономізму), примітивщи-ни, відсутності революційного горіння, а саме цим дихали тоді офіційні українські кола, тобто маловиразний і обережний національно-демократичний рух. Ще у 1908 р. ці кола об’єдналися в тупцювальне Товариство українських поступовців (ТУП) на чолі з С.Єфремовим, Є.Чикаленком, Ф.Матушевським, А.Ніковським, М.Грушевським та ин. й ідеально виражали програму лоялізму і конституціоналізму, що в українських умовах означало відмову від наступальности, безнадійне вичікування і фатальне са-моприречення на долю етнографічного руху за типом провансальського. Цього й не сприймав Д.Донцов. Саме ТУП видавав першу щоденну українську газету Наддні-прянщини «Рада». Фактично ТУП сповідував костомарівсько-драгоманіську теорію національного відродження з її принципами «плекання народної культури», «малих діл», «поступовості», «включености українства в загально-російську культуру» і т.ин. Однозначно, що така програма вела до закономірної поразки в майбутньому, тобто під час Національної Революції 1917–1920 рр. Тож Д.Донцов цілком правдиво прочував, що така тактика політичної боротьби ні до чого доброго не доведе. Його помилка по-лягала тільки в тому, що він не відразу розгледів догматизму і штучности соціялізму як ідеології, не зрозумів вузькости й антинаціональної сутности її.

 

Тут нагадаємо, що редактором «Рідного краю» була один час Олена Пчілка і саме завдяки її позиції це видання набуло більшої ідейної бойовитости і наступальности. У своїй пропаганді воно вже переставало бути явищем народництва, а поволі виходило на рівень правдивого модерного українського націоналізму. І це пізніше підтвердив сам Д.Донцов, написавши у 1931 р. чудовий есей «Олена Пчілка: проба реабілітації» (ЛНВ, Кн.5; у нашому виданні есей надруковано у 8 т.), в якому не тільки переосмис-лив певні свої упередження до національно-консервативного табору з-перед Револю-ції, а й дав глибокий аналіз моральних, світоглядних та культурно-історичних джерел правдивого націоналізму на прикладі життя і поглядів Олени Пчілки.

 

Очевидно, що Д.Донцов потрапив із соціял-демократизмом у своєрідну ідеологіч-ну пастку: чим більше він акцентував на національному й аналізував національну про-блематику, тим більше він заходив у суперечність із ідеологією соціял-демократизму як матеріялістичною (а значить такою, що обходить тему духовного буття народів) і космополітичною (такою, що вважає національні принципи і пріоритети неважливи-ми). Це потверджує стаття «Українське питання і російська соціял-демократія» («Наш голос», 1911), в якій він цілком конкретно намацав проблему глибинної конфронта-ції між всеросійським прихованим імперіялізмом російських лівих і українським, ще кволим, націоналізмом. Відзначимо, що частково йому допомогли тоді видобутися із цієї інтелектуальної пастки австрійські соціялістичні теоретики О.Бавер, К.Ренер і К.Кавтський, котрі активно аналізували національну проблематику, яку їм, очевид-но, підказувало саме життя Дунайської багатонаціональної імперії, народи якої напо-легливо стреміли до повного свого національного самоствердження. Тому Д.Донцов, живучи тоді в підавстрійській Галичині, зумів теоретично протиставити соціялістич-ний інтернаціоналізм австрійських і російських авторів. Рація була, як він виявив, на боці перших.

Така смілива критика, коли український публіцист відкрито полемізував із найбіль-шими авторитетами соціялістичної думки Европи повела його до епохальної студії «Енґельс, Маркс, Ласаль про «неісторичні нації» (1914), якою він ніби поставив жирну крапку-висновок у своєму досвіді перебування в лівому ідеологічному русі: він по-казав фальшивість, зверхність, теоретичну нелогічність і неправдивість у вченні ви-датних соціялістичних мислителів і застеріг українство перед згубним ідейним космо-політизмом лівих.

 

Окреме місце в ранній соціялістичній творчости Д.Донцова займають два есеї-спо-гади «1906 рік у Києві» і «Наша дума» із «Нашого голосу». Це тонкі спостереження над добою революції 1905–1907 рр. Разом з иншими подібними есеями нашого тому – «Пам’яті В.Радзимовської» і «РУП» – ці твори вибудовують цікаву історичну картину початку ХХ ст. в інтимних і психологічних деталях.

 

Новим етапом ідейного розвитку для Донцова стала участь в журналі «Украинская жизнь» (Москва), який редагував Симон Петлюра. Загалом співдія цих двох винят-кових особистостей в українській історії ХХ ст. є особливо значущою і не до кінця вивченою. Познайомилися вони ще у вихорі першої російської революції 1905–1907 рр. Очевидно, що С.Петлюра як новий інтелектуальний лідер українських соціял-де-мократів засимпавтизував молодому здібному публіцистові, який швидко почав виді-лятися своїми принциповими і багатопроблемними статтями на сторінках лівої преси. Трохи старший С.Петлюра вже утвердився в українській культурі публікаціями про-тягом 1900-х рр. і тепер, у 1912 р., очолив формально соціял-демократичний журнал «Украинская жизнь» (разом із О.Саліковським), але відразу надав йому більше лібе-рального, національно-демократичного змісту. Тому невдовзі серед авторів з’явилися тут С.Єфремов, М.Могилянський, О. і С.Русови, О.Лотоцький, В.Липинський і, влас-не, Д.Донцов. Це розширило ідейно-проблемний діяпазон видання, поглибило його культурологічну лінію. Д.Донцов жив тоді в Галичині і в спеціяльній рубриці «Письмо из Галиции» регулярно інформував про галицькі політичні і культурні події, осмис-лював тенденції соціяльної трансформації краю. Ця творча співпраця С.Петлюри і Д.Донцова мала те велике значення для тодішньої української політичної думки, що обидва за своїми світоглядними інтенціями виходили за рамки соціялізму, хоч були активними учасниками соціялістичного руху, обидва гостріше, ніж инші відчували ви-клики і загрози перед українським національним рухом, обидва активніше включали в публіцистику власне націософське осмислення законів історії і світового прогре-су. Тому для обидвох період «Украинской жизни», яка мала програмою ознайомлення всеросійської громади з українською проблематикою, був надзвичайно продуктивним періодом зростання.

 

Д.Донцов у цей час розвинувся як уважний аналітик міжнаціональних стосунків, геополітик, культуролог, написав свій перший літературознавчий есей – про творчість своєї улюбленої авторки – Лесі Українки. Його публікації в «Украинской жизни» мож-на розбити на дві головні групи: 1) про проблематику українсько-польських стосунків в Галичині; 2) про особливості традиційного і ліберального російського імперіялізму.

 

Три статті з «Украинской жизни» були надруковані у 1-му томі нашого видання, це: «О.Бауэр о национальной ассимиляции», «Русский либерализм и украинское движе-ние» і «За украинский университет». Загалом ці російськомовні публікації засвідчили передусім те, що Д.Донцов позбувся соціялістичної фразеології, його думка стала роз-кутішою, гнучкішою.

 

У статтях «Point des reveries», «Украинско-польское соглашение», «Начало конца» Д.Донцов уважно аналізував характер польсько-українських стосунків у Галичині і показував стійкі процеси національного утвердження галицьких українців. Ці статті передусім вартісні описами фактів польського політичного домінування в краю, обу-мовленого закоренілим польським шовінізмом в українському питанні. Д.Донцов по-яснював, що така нівеляційно-асиміляторська політика поляків, яка велася протягом століть щодо покорених ними народів, сьогодні, у ХХ ст., не відповідає духові часу, є фальшивою в моральному аспекті і руйнівною в цивілізаційно-геополітчиному, оскіль-ки не дає розбудовувати простір Середньої Европи (а Галичина є ключовим регіоном в ньому) на засадах взаємоповаги, солідарности і спільної демократичної перспективави народів. В окремих моментах Д.Донцов цілком правильно і проникливо підходив до проблеми несконсолідованости середньоевропейців, які у такій формі стають і ста-ватимуть жертвами невпинного російського імперіялізму. І тут польська політика як політика великого і впливового народу була насамперед конфронтаційною, бо базува-лася на ілюзії відтворення колишньої польської імперії ягеллонської доби. Тому най-конструктивнішою в Середній Европі була міжнародна політика Німеччини, яка якраз прагнула сконсолідувати якось цей простір, хай і в своїх геополітичних інтересах, але з відчуттям загрози російської експансії. Саме виходячи з цієї логіки, у Д.Донцова ще перед Першою світовою війною сформувалася пронімецька теоретична геополітична орієнтація.

 

Особливо цікавою є стаття «Начало конца», в якій автор малює картину засліпле-ности поляків в українському питанні, картину закономірности їхньої поразки в Га-личині, з огляду на те, що український національний рух стає щораз масштабнішим і динамічнішим, український соціюм за останні два десятиліття збільшив темпи своєї урбанізації, тобто українці стали відчутним фактором у головних містах краю (Львові, Перемишлі, Станіславові та ин.), почали формуватися якісні українські інтелектуальні і культурні еліти. Тому політика провідних польських кіл, які відмовляють українцям у праві мати свій університет у Львові, є алогічною і нецивілізованою, вона, базована тільки на шовінізмі, неодмінно приведе поляків до майбутніх крахів і потрясінь.

 

Друга велика проблема донцовської публіцистики цього часу – це осмислення тен-денцій російського імперіялізму в Україні. Цій темі в «Украинской жизни» присвяче-но основних п’ять статей: «Русский либерализм и украинское движение», «Русская идея в Галиции», «Ещё о русском либерализме (Ответ г. В.Жаботинскому)», «Русский империализм и украинство» и «Немецкий публицист об украинском вопросе». У статті «Русские в Галиции» Д.Донцов спробував осмислити феномен галицького мо-сквофільства в сучасності, коли воно вже йшло до занепаду як політична і культурна ідея. Його спостереження цікаві насамперед чіткими висновками для всеросійської авдиторії про те, що москвофільство, а значить і російська ідея в Галичині, є цілком штучним, фальшивим і неорганічним явищем на галицькому ґрунті. Самі москвофіли представляють себе запеклими консерваторами, борцями за духовну суверенність Га-личини перед наступом польського католицизму. Однак, о диво, ці псевдоконсервато-ри, зауважує Д.Донцов, з одного боку, чомусь знаходять собі підтримку у російських лібералів, тобто людей далеких від ортодоксальних монархістів, а з иншого боку, чомусь мають сприяння від поляків, нібито від головних ворогів. Чому? А тому, що всі ці три табори сходяться в одному: в ненависті до української національної культури та ідентичности. І далі Д.Донцов робить влучне спостереження про джерела галицького москвофільства, тлумачить, звідки йому вдається черпати кадри з такою ретроградною ідеологією, без підтримки в народі: «У крестьян, разумеется, ни о каких проблесках русского национального самосознания говорить не приходится. Они улавливаются на удочку москвофильства лиш грубейшей демагогией. Интеллигенцию приводят в ла-герь москвофильства разные причини: систематическая агитация в бурсах, дремлю-щее в душе каждого члена угнетённого народа рабское чувство стыда за свой язык и нацию и, наконец, привитое долгими веками неволи недоверие к силам своего народа. Это, так сказать, идейные москвофилы. Но таких немного среди них. Большинство же обращается в новую веру под влиянием причин совершенно иного сорта».⁶

 

У цьому контексті вельми важливою і показовою є оцінка Донцовим російського лібералізму в аспекті його ставлення до українського руху. Спочатку це він зробив у статті «Русский либерализм и украинское движение» («УЖ», 1912, №5), опублікованій у 1-у томі нашого видання, а згодом повторив свої аргументи у статі «Ещё о русском либерализме (Ответ г. В.Жаботинскому)» («УЖ», 1912, №10). Головне застереження Д.Донцова полягало у тому, що в російській національній свідомості постійно присут-нє зверхнє, насторожене і навіть вороже ставлення до українського народу, і це не тіль-ки політично виражають офіційні владні кола, російські консерватори-слов’янофіли, монархісти і реакціонери, що є закономірним, а й російські прогресивні і вільнолюбні ліберальні політики типу Мілюкова, Родічева, Струве та ин. Д.Донцов прогнозував, що мірою того, як посилюватиметься український рух, ворожість до нього тільки нарос-татиме в ліберальних колах, і це незабаром підтвердила історія, підтверджує це вона і сьогодні. Правда, називав він це явище, виходячи із свого тодішнього світогляду, дещо помилково «общественным национализмом»,⁷ замість назвати його точно і правдиво: шовінізмом. Український публіцист закликав єврейського громадського діяча позбути-ся ілюзій щодо російських лібералів як можливих союзників у боротьбі із царизмом. Він конкретно вказував на великодержавницькі замашки провідного російського по-літика-ліберала П.Струве, в иншій своїй статті наводив таке його висловлювання: «Я совершенно убежден, что малорусская культура по сравнению с русской представляет лишь явление локального характера, провинциальную ветвь последней. Существова-ние малорусской культуры мыслимо лишь как часть культуры общерусской, и всякое изменение в этом факте возможно лишь при полном изменении политической и со-циальной структуры России».⁸ У цьому моменті Д.Донцов передбачив визначальну тенденцію в російській ліберальній і лівій політичній думці, які щораз більше наби-рали характеристик імперіяльности і шовінізму аж до майбутньої знаменитої больше-вицької нетерпимости. На жаль, до його думок тоді ніхто в українському політикумі не дослухався і хвиля благодушности у сподіваннях не російських лівих і лібералів як цілком можливих союзників українства у боротьбі з царизмом і далі широко розходилася українським суспільством.

 

У статті «Русский империализм и українство» («УЖ», 1913, №2) Д.Донцов вперше відважився поставити під сумнів вагу ідей метра українських лівих і лібералів Михай-ла Драгоманова. Він з іронією оцінив стратегему останнього боротися за українську

⁶ Донцов Д. Русская идея в Галиции // Украинская жизнь. – 1912. – №3. – С. 73.

⁷ Донцов Д. Ещё о русском либерализме (Ответ г.В.Жаботинскому)// Украинская жизнь. – 1912. –

№10. – С. 68.

⁸ Донцов Д. Немецкий публицист об украинском вопросе // «Украинская жизнь». – 1914. – №3. –

С. 128.

автономію культурну і політичну тільки в рамках російської державно-адміністратив-ної системи.⁹ Такі плани М.Драгоманов будував у своїх знаменитих «Чудацьких дум-ках про українську національну справу» (1892 р.). Авторитет цього мислителя був тоді надзвичайно великим і в українському, і в російському суспільствах; якраз у цей час вийшло масштабне 10-томне видання його творів російською мовою з передмовою Б.Кістяківського; М.Драгоманов перетворювався його адептами на такого собі «інте-лектуального деміюрга» для всеросійського демократичного і революційного рухів. Тому спроба Д.Донцова почати критичне переосмислення цього кумира прогресивних верств українського і російського суспільств була вельми потрібною і показовою.

 

Важливим аспектом донцовської публіцистики цього часу є трактування теми нео-славізму або панславізму. Він ніколи не мав ілюзій щодо щирости пропагованої любо-ви між слов’янами з боку офіційних російських і польських кіл. Ці два імперські на-роди використовували на політичному і геополітичному рівнях слов’янофільську фра-зеологію винятково в корисливих для себе інтересах. Тому раціональна і прагматична картина стану справ у цій темі, яка зринала із статей Д.Донцова, підказувала українцям надіятися тільки на свої сили, плекати міцний націоналізм, позбуватися примарних надій на міжнародну слов’янську допомогу, хоча при цьому й використовувати у влас-них інтересах всі можливі фактори міжслов’янської взаємодії. І тут, як приклад, він наводив змагання українців у Галичині за своє самоствердження (стаття «Point des reveries!» та ин.), коли запорукою їхнього історичного успіху стали організованість, наполегливість, конкретність та чітка зорієнтованість на національні пріоритети.

 

Отже, період співпраці з «Украинской жизнью» став для Д.Донцова важливим ета-пом у подоланні вузьких світоглядних рамок лівих ідеологій, поглиблення критики ро-сійського імперіялізму, об’єктивного осмислення перспектив українського національно-го руху, виходу на ширші обрії політичного аналітизму та розвитку політичної думки.

 

Другий блок републікацій з 10-го тому нашого видання репрезентують статті і ре-цензії міжвоєнної доби, коли Д.Донцов перебував в апогеї своєї творчої активности й ідейної наступальности. Про цей «вісниківський» період ми багато сказали у пе-редмовах до попередніх томів, тому тут проакцентуємо тільки на окремих моментах. Передусім ці публікації цікаві своїм кардинальним переосмислення філософських, політичних засад українського визвольного руху, який довго ґрунтувався на світогляд-ному позитивізмі, ідеологічному соціялізмі, майже не виходив за рамки легітимних ліберально-демократичних принципів та засобів політичної боротьби і відповідних цінностей. Сумарно цей масив ідей і принципів у нас прийнято називати драгоманів-щиною від імені найвизначнішого теоретика того періоду національного відродження. Есей «Драгоманов і ми» («Літературно-науковий вісник», 1923), якраз і був спрямова-ний на критику цього великого явища, цілої традиції політичного думання в Україні, яка так фатально відбилася на українській історії, підготувавши поразку в Національ-ній Революції 1917–1920 рр. Д.Донцов не тільки підбивав підсумки минулому, а й да-вав нові моральні імперативи для майбутнього. Він писав: «Ukraina militans не має в собі нічого з його [Драгоманова] ідей, а головне – нічого з духа сих ідей. Драгоманов виставив примат соціялізму і космополітизму, вона – примат нації. Він – еволюцію і гуманітаризм, вона – боротьбу і національний егоїзм. Він – російський Схід, вона – латинсько-германський Захід. Він – паліївщину, вона – мазепинство».¹⁰ Під Ukraina militans мав на увазі новий революційний націоналізм сучасности, формував.

 

⁹ Донцов Д. Русский империализм и українство // Украинская жизнь. – 1913. – №2. – С. 27.

¹⁰ Донцов Д. Драгоманов і ми // Донцов Д. Літературна есеїстка. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2010. – С. 129.

 

Три статті, які Д.Донцов опублікував на сторінках журналу «Державна нація» (1927 р.), вартісні тим, що увиразнюють його тодішні трактування теми націоналіз-му, який щойно набирав сили в Західній Україні та еміграції. Це було видання Легії українських націоналістів (лідер – М.Сціборський), заснованої у Празі 1925 р. з метою об’єднати революційно налаштовану націоналістичну молодь за кордоном. ЛУН стала однією із складових ОУН у 1929 р. Д.Донцов пояснював новій генерації ідейних бор-ців, чому не можливо вести визвольну боротьбу з позицій монархізму (гетьманства – у версії В.Липинського), соціялізму та ліберально-народницького демократизму. Тому, що ці політичні доктрини на перше місце в бутті нації ставлять часткові завдання-іде-али: штучне плекання правлячої верстви, забезпечення матеріяльних інтересів соцію-му, збереження демократичної рівноваги сил і гарантування інтересів юрби, демосу. Натомість націоналізм – це вічний ерос, який плекає національну силу духу, це зді-бність людини нестямно горіти любов’ю до волі і гаряче ненавидіти ворогів цієї волі; це несвідоме бажання величі, героїки, посвяти як моральних аксіом буття в історії; це бажання відрізнити красу творчої душі своєї нації перед народами світу з метою цей світ збагатити, урізноманітнити, піднести до нових висот духу і слави.

 

Д.Донцов творив нову етику українського націоналізму, який відтепер мав базува-тися на аксіомах та емоціях (ірраціоналізм), мав формувати людину твердого характе-ру, впертої волі, суворої самодисципліни, безкомпромісної і покарної до відступництва і нехлюйства. «Вона [ідеологія націоналізму], – писав він, – вважає, що збудження національного патосу і скерування його в два русла: любови до краю і ненависти до чужини, – це єдиний шлях для нації. Вона думає, що лише власна незалежність, лише максимальний вияв сил нації забезпечить розв’язання соціяльного питання. Що лише вільна нація знайде правильну дорогу до своєї експансії навні. Що лише вільна нація знайде найліпшу форму своєї внутрішньої організації. Вона вірить, що … ітиме лише під гаслом воюючого націоналізму. Що без нього з накинутим чужинцями ідеалом у сфері культурної, соціяльної і політичної творчости нація звиродніє і нидіє. Звідси відмежовуємося ми від соціялізму, монархізму і демократичного провансальства як від доктрин, які не хоронять націю від отруйних впливів чужої віри, і, зменшуючи її відпорну силу навні, гальмують кристалізацію окремого осередку національної волі на Україні».»

 

Ще один напрямок ідеологічних і культурософських устремлінь Д.Донцова між-воєнної доби – це концепція і теорія окциденталізму для української культури і літе-ратури. Цю тему він розвивав ще від періоду участи у львівському журналі «Шляхи» (1913–1917 рр.), на сторінках якого вперше вдалося подати ідеї про органічність і до-конечність української духовної і культурної орієнтації на Захід (стаття «Справа унії», 1916 р.). Хоча вартує відзначити і те, що Д.Донцов вже за самим типом свого світо-глядного, інтелектуального та естетичного формування був яскравим представником західного інтелектуала в українській культурі як публіцист, мислитель, критик, іде-олог. Чотири есеї 10-го тому – «До старого спору?», «Крок вперед», «Росія чи Евро-па?», «Da capo» – продовжують ту жваву естетичну і культурологічну проблематику і полеміку, яку він вів у Галичині від першого числа відновленого «Літературно-науко-вого вісника», в якому була надрукована така промовиста окциденталістська студія, як «Поетка українського Рисорджиметнто: Леся Українка». Дискусія про стратегічну орієнтацію на Схід чи на Захід велася набагато складніше і поліваріянтніше, ніж при-йнято думати зараз у нас. Тобто її почав не М.Хвильовий в умовах Радянської України як реакцію на наступ нової, «пролетарської», хвилі русифікації, а вона зріла в умовах відносно вільної, майже безцензурної , Галичини як форма культурософської реакції на поразку українства в Національній Революції 1917–1920 рр. Тому по-різному її ви-світлювали перші пореволюційні галицькі літературні журнали: «Митуса», «Поступ», «ЛНВ», «Світ», а згодом підхопили еміграційні видання: «Нова Україна», «Студент-ський вісник», «Національна думка», «Розбудова держави» та ин. Тож М.Хвильовий у знаменитій дискусії 1925–1928 рр. як здібний культурний провокатор лише підхопив великі ідеї і проблеми окциденталістської теорії, які вже розвинули галицькі та емігра-ційні критики й ідеологи, особливо Д.Донцов.

До слова, джерела цієї дискусії можна дошукуватися у таких етапних працях Д.Донцова з попередніх періодів творчости, як книжка «Модерне москвофільство» (1913) і стаття «Культура розкладу» («Шляхи», 1917), потім перевидана у 1919 р. бро-шурою під назвою «Культура примітивізму». Тому сьогодні вартує переосмислення ціла велика тема культурологічної полеміки в Україні 1910–1920-х рр. під тим кутом зору, що її наполегливіше стимулювали, власне, праві мислителі, усвідомлюючи гли-бинні проблеми культурної залежности України від Росії.

 

Ідеолог українського націоналізму розумів психологічну. світоглядну і культурну переорієнтацію на Захід як об’єктивний процес повернення України до своїх основ. Думки про це переповнюють його творчість 1920–1930-х рр. І центральною була тут культурософська і націософська засада із його першої, етапної книги вісниківського періоду – «Підстави нашої політики»: «Бо тільки так довго могли ми опиратися мос-ковським впливам, як довго і непорушно стояли, засвоєні нашим народом, традиції на-шої західної культури. Се вони вложили в нас індивідуалістичну психіку, її активність … Литовський статут, магдебурзьке право, незалежна від світської влади Церква, цер-ковні братства, козацькі товариства (ідея «лицарства», що лежала в їх основі, також чи-сто европейська, чужа Москві), становий конституціоналізм, зрештою, приватна влас-ність – все се були урядження не на московськім принципі приказу, а на европейській засаді самоуправи»!» Автор закликав тоді максимально посприяти окциденталізації України в усіх ділянках національного життя: політичній, соціяльній, культурній, релі-гійно-церковній. Виходячи з цієї засади, Д.Донцов і вів полеміки в культурі, утверджу-ючи ідеали окциденталізму як духовного і морального руху до героїчних, традиціона-лістських, християнських основ Заходу, паралельно не приймаючи модерної західної культури, базованої на егоцентризмі, практицизмі, скептицизмі. Про це й трактують пропоновані есеї «До старого спору», «Крок вперед», «Росія чи Европа?» і «Da capo».

 

Вартісним доповненням до цієї великої теми, на нашу думку, будуть зібрані нами рецензії Д.Донцова на різноманітні видання з журналів «Літературно-науковий ві-стник» і «Вістник» за 1920–1930-і рр. Вони показують не тільки добру ерудицію авто-ра, а й його уміння вести полеміки, аргументувати, тонко оцінювати художні тенденції в літературі, з іронією і виробленим естетичним смаком критикувати, вловлювати ко-жен живий і творчий порух до національного зростання в культурі. Цією широкою ре-публікацією ми частково заповнюємо значну лакуну в донцознавстві, адже до сьогодні рецензії і відгуки Д.Донцова ще системно не передруковувалися.

 

І, нарешті, твори з останнього періоду творчости, періоду післявоєнної еміграції, про який ми докладніше написали у передмові до 9-го тому нашого видання. Ми ви-брали ті кращі есеї з доволі великого масиву еміграційної спадщини Д.Донцова, які, по-перше, виділяються оригінальністю своєї проблематики, бо автор часто збивався на самоповторювання у цей час, а, по-друге, мають певний узагальнений зміст і ха-рактер щодо найпопулярніших тем в його розважаннях. Тому нам цікавими видалися насамперед есей про Сковороду, який передає традиціоналістський і християнський тип мислення пізнього Донцова як домінанту; оригінальні есеї про творчість Лесі Українки, які продовжують його мегатему – майже 60-річну! – осмислення ідейного й естетичного феномену цієї визначної письменниці; есеї з критикою драгоманівських традицій в українстві і російського імперіялізму, ліберальних і лівих політичних філо-софій. Стаття «Демонократи Заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму» з «Кличу нації» за 1971 р. передає полеміку з широким колом критиканів Донцова, які в післявоєнний період обсіли його і, головне, ідею українського націоналізму з ме-тою дискредитувати їх, в ній автор викладає широкий набір логічних контраргументів проти фальшувань і перекручень суті націоналізму, до яких часто вдавалися його опо-ненти.

 

У такій композиції 10-й том дає можливість ще раз побачити і збагнути Дмитра Донцова як великого бійця Словом за національну ідею, пристрасного шукача пере-можних шляхів і невтомного аналітика всіх промахів і падінь українства, великого шанувальника Традиції у вік модерности, правдолюба у вік фальші і цинізму. Він, як і його улюблений герой, Дон Кіхот, уперто йшов до високої мети, відважно бився зі всіма ницостями епохи, не боявся бути самотнім проти панівних течій в суспільстві, горів і вірив, марив і любив, падав і вставав, щоб знову битися і горіти. Його статті і книжки розривали Україну своєю яскравою метафорикою змагань і боротьби, своїми прокляттями на відступників і маловірів; не даремно Юрій Липа порівнював його до завзятого церковного полеміста ХVІ ст. Стефана Зизанія, який збурив Україну своїми гарячими проповідями і духом чистої віри, і дивувався щодо експресивности творів Донцова: «Перед його статтями бліднуть вірші і поеми. Може, він дійсно найбільший поет України?». Ніхто так, як Донцов, у нашій культурі не вміє завойовувати душу чи-тача своїми емоціями і водночас відмежовувати від священної національно-визвольної боротьби пристосуванців і профанаторів, модерних «книжників і фарисеїв»; подібно до релігійних полемістів драматичного европейського ХVІ ст., доби величних і трагіч-них релігійних війн, він кидає у потоки віри світлі і лицарські душі і відмежовує від її ідеалів людей дрібних і корисливих. Не кожен може прийняти його максими і героїчну, містичну стилістику боротьби. Тому його проповіді палять і розривають сумління ма-ловірів і тюхтіїв, перинолюбів і холуїв, а найбільше отих «дядьків отечества чужого», малоросів усіх видів і типів. Він, подібно до Т.Шевченка, прийшов в Україну , щоб назавжди розділити її на послідовників нещадного Ґонти і тих Іванів-юд, що продають її у прірві століть. Тому пристрасті і змагання довкола спадщини Д.Донцова будуть ви-рувати доти, доки Україна змагатиметься у своєму пориві до свободи і національного самоствердження.

 

* * *

 

Завершуючи наш по-своєму унікальний і масштабний видавничий проект, від іме-ні його організаторів і учасників висловлюємо Велику Дяку усім, хто прилучився до праведної справи – словом-порадою, ділом-підмогою, коштом-основою. Гадаємо, цей проект буде ще одним гідним вшануванням сл. пам’яті Ярослава Дашкевича, вели-кого вченого й ідеолога сучасного національного відродження українства, який був ініціятором і натхненником цього багатотомного видання. Д.Донцов був одним з улю-блених авторів визначного історика, до того ж він ще «на живо» слухав його виступи у передвоєнному Львові. На початку 1990-х Я.Дашкевич організував кілька репринтних перевидань його книжок в Україні. Очевидно, вважав, що палаючі ідеї головного ідео-лога українського націоналізму насамперед вважливі і потрібні для нації.

 

Висловлюємо окрему подяку за сумлінну і копітку редакторсько-мовознавчу працю літературному редакторові нашого видання, блискучому фахівцеві-філологу Ярославу Радевичу-Винницькому, який розпрацював цілу новаторську систему мовної адаптації текстів Д.Донцова до норм сучасного українського правопису, зберігши при цьому його чудову стильову експресивність та ідіоматику, який зробив переклади з інозем-них мові до багатотомника і протлумачив сотні рідковживаних і застарілих слів, щоб полегшити сприйняття текстів сучасникам.

 

Редколегія видання дякує молодому філологові дрогобицької філологічних школи Ірині Михаць, яка здійснила велетенське і трудне коректорське опрацювання текстів Д.Донцова, виростаючи як професіонал з кожним новим томом.

 

Ми висловлюємо велику дяку і всім тим, хто з патріотичних поривів, виконуючи свій обов’язок громадянської чести і відповідальности, забезпечив матеріяльні основи видання. Нижче подаємо їхні імена у спеціяльній таблиці подяки.

 

Олег Баган, керівник Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова

 

Нам допомогли:

 

Бачинський М.	*
Будинкевич К.	*
Будинкевич К.	*
Будинкевич М.	*
Будинкевич У.	*
Була Я.	**
Бумбар О.	*
Горда М.
Гринда І.	**
Гузнер А.
Гуцуляк Ю.
Дмитрів Ф.
Донцов П.
Забзалюк Д.
Завалій І.	*
Завалій О.	*
Кіщак Б.	**
Кіщак О.	**
Кіщак О.	**
Книш Я.
Крайківський Я.
Крайківський В.
Криворучко Ю.	**
Кучер А.
Кушнір Б.	**
Кушнір Т.	**
Кушнір Я.	**
Лехнюк О.	******
Лозинська К.	*

Лозинський О.	*
Лозинська Р.	****
Лозинський Т.	****
Мазур І.
Матківський І.	*
Мельник І.	*
Мочернюк М.	*
Парута Д.	*
Пащак В.	**
Петрик Р.	**
Петрик Т.
Піняжко Р.	*******
Піняжко Т.	**
Пундяк Р.
Родцевич Т.
Рудий Н.	*
Сагко В.
Тимчук В.
Федоришин О.
Філяк Є.	*
Хороз Р.
Цибко А.	**
Цибко Г.
Чижмар Ю.	*
Червінка І.	**
Юркевич Ю.	**
Якимович Ю.	**
Якубишин Р.	*
Яремчук Л.	**