Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: УКРАЇНСЬКИЙ MIRACULUM

УКРАЇНСЬКИЙ MIRACULUM

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Майбутній історик війни 1914 року матиме великий клопіт, шукаючи за стали- ми результатами великої завірюхи.

Чи хоч одна воююча держава осягла свої воєнні цілі? Хіба Японія та Злучені Держави, але хто ж уважатиме їх за воюючі держави? Що ж до инших, то спо- діванки, що вложили їм перед трьома і пів роками меч до рук, не здійснилися і в десятій частині. Чи Франція здобула Ельзас і Лотаринґію? Чи Росія посунулася хоч на один крок до Константинополя? Дальші від свого реалізування, ніж коли-будь, є італійські мрії про Трентино, Триєст та Адрію як mare nostro; туманним сном лишилися великорумунські плани, фантазією – мрії про велику Сербо-Хорватію під скипетром Караджорджевичів. Поділ Австро-Угорщини – спільна мета Антан- ти (опріч Англії) скидається на недотепний жарт. Чи маю ще згадувати про “роз- трощення пруського мілітаризму”? Мимо надлюдських зусиль майже цілого світу, він ще дихає і – що особливо цікаве! – і далі творить, розуміється, проти волі, своє велике революційне діло! Пруському мілітаризмові завдячують народи Ав- стрії упадок абсолютизму в 1866 році. Йому ж завдячує Угорщина відбудову своєї державности, а Франція – упадок Наполеона ІІІ. Під його ж ударами завалився й гнилий трон Романових.

Так само мало здійснилися і воєнні цілі центральних держав у результаті сеї безприкладної в історії різні. Англійці твердять, то ціллю війни для Німеччини було “potsdamnation” Европи, розуміючи під тим політичну й моральну гегемонію, вихованої на традиціях потсдамських кошар Німеччини. І ся ціль – коли хто до неї і стремів – також лишилася недосяжною. Позістали утопією й инші цілі почвірного союзу, коли не зачислювати до них удержання інтегральности Австро-Угорщини, Туреччини й Німеччини або локальні цілі Болгарії. “Mitteleuropa” залишилася не- винною фантазією пари екзальтованих осібняків; ідея “Берлін–Багадад” спіткнула- ся на непередвиджені перешкоди, зміни в міжнароднім становищі Бельгії, Сербії та Чорногори також ледве чи будуть переведені. Жодна з великих держав, що з такими вибуялими надіями виступали восени 1914 року на кривавий і – який же ж довгий – шлях масових убивств, – жодна з них не може похвалитися сповиенням своїх затаєних бажань. Се не значить, що Европа вийде з сеї війни такою, якою вона була перед нею. Богато політичних гадок стоятиме на списку втрат сеї ві- йни, богато великих традицій матимуть на своїх гробівцях дати 1914 – 1918 років. Але катастрофальних змін у політичнім становищі, які можна було б порівняти зі з’єдиненням Італії або Німеччини, відпадом північно-американських колоній від Англії наприкінці XVIII ст. або поділом Польщі, – таких змін сі роки не принесуть. З одним-одніським винятком! Сим винятком буде розпад Російської імперії на низку окремих держав. Сей справді катастрофального значення факт, факт, що веде на нові дороги цілу політичну еволюцію Европи, сей факт і є одиноким, сталим ре- зультатом сеї війни. В сім факті або радше у фактах усамостійнення колишніх ро- сійських “окраїн” найбільше значення має проголошення Української республіки. Не є завданням цеї статті розводитися над значеннєм сеї події для европейської політики. Ціла низка проблем – константинопольська, малоазійська, галицька, польська, слов’янська загалом, а посередньо навіть шведська, балтійська та пер- ська, а через неї й індійська – ціла низка величезної ваги питань світової політики змінить свій вигляд із постанням нового державного організму над Чорним морем. Та це не є темою сеї статті. Хочу спинитися тут над значенням сього факту для нас самих. Се значення є безмірно велике, та воно лежить не в тім, у чім його звичайно бачать. Не саме постання держави під ім’ям, що вчора не було навіть географічним терміном, є важливе. Важливим є, що Українська республіка постала проти волі всіх чинників, від яких залежало її постання або непостання. Подія майже одинока у світовій історії! Бо, за невеликими винятками, всі сепаратистичні рухи, що при- вели до постання нових держав, все попиралися чужою силою – болгарський, серб- ський, грецький, італійський. Процес творення одної такої держави мали ми нагоду обсервувати і в часі сеї війни. Цілий консиліум акушерів, лікарів і просто знахарів з незвичайною сумлінністю та з величезним накладом праці і мистецтва старалися вдихнути нове життя до обезвладнілого довгою летаргією організму. Бачили ми всіляких европейських, ба, навіть американських дипломатів, що, як євангельські мудреці перед сином Марії, “припавши, поклонились” новонародженому маєста- тові і, “відкривши скарби свої, принесли йому дари”. Але надаремно. Ні дари і ча- рівні слова, ні витягнуті з музеїв старі запорошені емблеми, ні обходи, ні церковні церемонії не здолали воскресити трупа…

Як же ж инакше було на Українї!

Драгоманов та “іже з ним” старалися зв’язати українські аспірації з ліберально Росією на тлі “спільної небезпеки з Заходу”. Утопія та присла, як мильна банька,  в перші дні, дні весни революції! Наша генерація старалася використати воєнний конфлікт у своїх національних інтересах. З тим самим успіхом. Спершу приємне здивування за відкриття “нового, незнаного народу в Европі”, наївні, часом скан- дальні спроби спертися на “представників” сього народу, на ad hoc видуманих Parade-Ukrainer. Відтак повільний відворот. Замість “освобождення народів Росії з-під царського ярма”, прийшло “невтручання у внутрішні справи” сусідньої дер- жави, замість Києва і Львова, Петербург, Варшава і Краків. Замість використання безмежних, сліпучих своєю великістю перспектив, порозуміння, порозуміння і ще раз порозуміння. Порозуміння з ким-будь – із Штірмером, Нахамкесом, М-me Бі- ценко, Собельсоном, загалом із société anonyme internationale, що править Росією, порозуміння зі шкодою для тих, кого вчора збиралися “визволяти”. І лише в остат- ню хвилю (мир з Україною) ся політика центральних держав дещо змінилася.

Не инакше виглядає наша справа в Антанти. Глуха ворожість спершу, пого- дження з немилим фактом пізніше.

Імперіялістичні спадкоємці царату з Мілюковим і Родзянком, непочитальні де- магоги з Керенським, анархісти і просто пройдисвіти з Лєніним, Троцьким і вигна- ним з кількох партій за злодійство Крадеком (alia Radek, alia Sobelsohn), зрештою, Европа – всі активно або пасивно опиралися нашим національним аспіраціям. І незважаючи на се, тим аспіраціям пощастило осягнути успіх, про який ще недавно не сміли і мріяти.

 

Акти 5 падолиста 1916 р. і 12 вересня 1917 р. октройовано, акт 20 падолиста 1917 р. був самочинним актом самої нації. В однім випадку треба було лиш напо- внити змістом готові форми, в другім – творити самі форми серед найневигідніших обставин. Коли взяти на увагу, що сі державні форми вдалося імпровізувати – про- тягом кількох місяців! – нації, визутій із великих історичних традицій, зведеній до ролі парія між народами, нації, спиханої систематично протягом віків до значення хлопської маси, то все се, здається якимсь непояснимим miraculum!

Ми читаємо про створення Центральної Ради, що розтягає свою владу на вісім губерній, як про щось зовсім природне. Читаємо про творення українських полків і не питаємося, як се стало можливим. Читаємо про криваві сутички українських полків із московськими і не застановляємося над тим, що тримає сі полки разом, що змушує їх коритися наказам Ради? Не застановляємося над тим, як синьо-жовтий прапор – символ ідеї, яку ще вчора вважали за фантазію купки божевільних, як сей прапор згуртував коло себе сотки тисяч? Розпорошену масу, позбавлену тих лучників, що роблять з інертної отари свідому своїх цілей націю? Дати вичерпну відповідь про се “диво” звідси є неможливо. Та не є неможливим вказати бодай на моменти, що кидають деяке світло на загадку.

Перед війною були ми всі в минулім або в будучині. А між нашим минулим      і нашою будучиною лежало величезне провалля – теперішність, яке щойно мало бути засипане національною працею. Ми перестали бути нацією в соціологічнім розумінню сього слова. Мусили засвоїти собі накинені переможцем зовнішні фор- ми громадського життя, чужу політичну ідеологію, влити наш народний організм у чужі вольові форми. На перший погляд, асиміляція була довершена. Але лише на перший погляд! Бо критичне око не могло не зауважити ті психічні imponderabilia, які нагромадилися в збірній душі нації, консервуючи її як окрему народну індиві- дуальність. Заслабі, аби стати активною силою, вони куняли в знеможеній летар- гічним сном нації. Сі imponderabilia були та “святая святих” народної душі, в якій усі заподіяні їй протягом віків кривди і насильства, всі її обмануті надії і развіяні сни, всі її пориви й ударемнені чини складалися і насідали на душу, мов іржа на за- лізо, лишаючи в ній неспокійну, тривожну, вічно незаспокоєну, сильну, як смерть, ненависть до переможця. Се був той самий расовий антагонізм, що жив у кожнім російськім громилі, що мордував жидівських старих і дітей, що сліпою ненавистю до німців напував геніяльну душу Достоевського, що пхнув один на одного ворожі сили – “deutsche” і “welsche Art”.

Се було чимсь, чого не можна охопити розумом і що є позасвідомою, чуттєвою проєкцією великих політичних противенств між расами. Колись сі противенства між Україною і Москвою були актуальні, колись будували ми собі свій власний світ, свою культуру, реліґію, політичні форми. Се була доба великої об’єктивації національного духу. Поволі цей процес мусів заникнути, а ми мусіли прийняти чужі форми життя. Але сим цілі не осягнено! Форми (чужі форми) нашого життя могли еволюціонувати, змінятися, наше національне “ego” лишалося константним. З тою лише різницею, що його праця, колись творча, будуюча, стала негативно- критикуючою, відкидаючи накинене згори. Замість на вні, звернулося воно досе- редини. Сума національної енергії лишилася та сама, тільки коли нам відібрали свободу руху, енергія чину перемінилася на енергію почуття, або, як назвав би її Геґель, у “grosse welthistorische Leidenschaft”, що, як червоне вугілля, жевріло на дні національної психіки. В угноєній сею пристрастю народній душі розцвів пиш- ним квітом будяк расової ненависти!

 

Ся ненависть, ся геґелівська “пристрасть” і була одним із тих “іксів”, які нам треба було віднайти для розв’язання українського “дива”.

Сей антагонізм виявлявся у нас у різних формах. Часом у повній і засадничій негації всього російського, як, наприклад, у Гоголя або в тій масі революціонерів, яких дала Росії Україна. Ходило тут не о революціонізм, лише о спір двох світів.  З тої самої причини кожний найбільш консервативний або навіть реакційний ро- сіянин ставав в Европі революціонером: і там, і тут – засадниче відкинення чужої правди, антагонізм раси. Часом виявлявся у нас сей антагонізм у формах комічних. Один із героїв гоголівського твору “Іван Фьодорович Шпонька і єго тьотушка” не- навидить москалів не за що инше, як за їх дивну толерантність до блощиць, якими аж рояться московські заїзні доми. У формуванню його патріотичних поглядів се питання грає далеко не підрядну роль. Стороженко в однім із своїх оповідань ви- бухає гострою філіпікою проти росіян на вид московського обозу: йому аж нудно робилося від безконечного ряду позчеплюваних возів, що їдуть один за одним. Ся одноманітність і сей ідіотський порядок порушував його душевну рівновагу і зму- шував з подвійною приємністю згадувати свою Полтавщину, де нема ні позчеплю- ваних возів, ні блощиць. Се саме почуття антагонізму виривало з уст Короленка, що ніколи не писав инакше, як по-російськи, признання до української народности. Завдяки тому самому почуванню український селянин дасть себе скорше повісити, ніж шукати шлюбних зв’язків у московськім селі в мішаних околицях. Се є по- чуття, яке на сам вид москаля, “кацапа”, його бороди, ходи, моди, вбрання, лаптів і танців скривлює наші уста в згірдливу усмішку або змушує кипіти нашу кров. Атавізм? Може бути, але сей атавізм посідає колосальну вибухову силу і є одним з найважливіших чинників історії. Його вибухова сила є так велика, що змусіть ви цілу націю, як Гоголя або Короленка, говорити по-російськи, накиньте їй, як свою, російську літературу, розведіть по всіх дворах України московські блощиці – і ан- тагонізм, мимо того, не зникне! Не зникне, хоч би не зістало вже жодного власного гачка, за який він міг би зачепитися.

Що ж доперва, коли сей “гачок” є? А в нас він справді ще є. Правда, малий, майже непомітний, але є. В одній своїй промові каже Бісмарк: “Diе nationale Einheit (Німеччини) wäre nicht möglich gewesen, wenn die Kohle unter der Asche nicht glimmend gewesen wären”! Сими вуглями були: німецька штука, наука, музика й пісня. Вони підготовили політичну єдність Німеччини. Подібно було і в нас. Укра- їнський театр і пісня були тим жаром, що під попелом століть жеврів на дні на- родної душі, не даючи їй умерти. Сі елементи нашої культури і були тим останнім “гачком рятунку”, за який хапалася нація, тим “вугіллям”, що спалахнуло тепер великим вогнем расової ненависти. Як могло воно так довго переховуватися під попелом неволі? Се ми завдячуємо абсолютизмові, себто політичній системі, що не проникла в гущавину народного життя, що засадничо ворожо ставилася до за- гального навчання, будувала лише стратегічні залізниці і в’язала всяку самодіяль- ність суспільности навіть там, де вона могла бути їй корисна. Коли б самодержав’я впало не в 1905, а скажімо, 20 літ скорше або коли б теперішня революція вибухла 20 літ пізніше, коли б думський режим з його одностороннім (лише на користь російського елементу) розплутанням сил суспільности й систематичнішою руси- фікацією протривав би довше – українство не стояло б так, як стоїть тепер. Се не сталося. Переворот прийшов для Росії заскоро, а з ним визволилася і зв’язана до- тепер національна енергія України. Російська держава, урядництво, армія, релігія, царська ідея були тими нитками, що в’язали нашу народну психіку з Петербургом.

 

В’язали напівдобровільно, а переважно насильно. Коли сі нитки перетято, коли постала потреба зорганізуватися коло якогось нового центру, петербурзька ідея на Україні збанкрутувала. Згинаючи голову перед силою, Іван Федорович Шпонька не міг, органічно, не міг добровільно визнати за Петербургом провідної ролі. Його атавізм обурювався проти сього. І тому, коли такий центр утворився в Києві, він щиро і радісно, ба, навіть з почуттям певної національної гордости визнав його за свій. Те, що було miraculum для инших, для нього, і сотень тисяч йому подібних було річчю самозрозумілою, яка просто мусила статися. Трудно вжитися в психіку пересічного українського селянина. Але хто знає? Може, він уявляв собі царат як якусь поза– або наднаціональну силу, що гнітила однаково і його, і москаля. Сеї сили він не сприймав, відкидав розумово, але чи також і чуттєво? Коли ж на міс- це скинутого царя прийшов “совіт”, прийшов знаний йому з близька “Афонька”, яким він погорджував за його нечесане волосся, сорочку “навипуск” і кирпатий ніс, Шпонька не витримав і послуху йому відмовив. Він, що схиляв, хоч ремству- ючи, голову перед царським самодержав’ям, пішов різатися на ножі з російською демократією. І не стільки задля політичних відмінностей, скільки власне задля сеї сорочки і кирпатого носа. У великих конфліктах сеї війни рішальна роль належала позитивному моментові, сцисії позитивних інтересів, що себе взаємно заперечу- вали. В українсько-російськім конфлікті найважливішим був момент негативний, момент напівсвідомого, віками тлумленого протесту проти засадничо ворожої українцеві стихії. Инакше бодай не дасться пояснити такий елементарний вибух антимосковських настроїв серед політично зовсім невихованої маси українсько- го селянства. Втягнення України до російської сонячної системи було витвором двох сил: притягальної сили сонця і відосередкової сили України. З хвилею, коли державний апарат Росії перестав діяти, коли сонце згасло, земля мусила полетіти власним шляхом.

Се, одначе, не було б ще розв’язанням загадки. Расовим антагонізмом можна богато пояснити, та не все. Його сила є силою негативною. А чим пояснити те позитивне в українському русі, що подивляємо в нім ми самі не менше від оголо- мшених чужинців? Ми ж знали, прецінь, що ми є “un danger pour l’Europe!” Що ми є елементом анархістичним “od urodzenia!” Що нашою політичною програмою є 12 квітня, а соціяльною – уманська різня! Звісною річчю було також, що найбільшим політичним генієм України був Тугай-Бей! Ми се все, прецінь, знали або бодай му- сили знати – так систематично в нас се вмовляли. І раптом загальне признання, що Україна є островом серед моря всеросійської анархії. Анархістична Україна відки- нула програму Лєніна, змовилася з Калєдіним, не допустила до “демократизації” армії, здержала експропріяцію “буржуїв”, ба, навіть не порушила засади таємної дипломатії, що було вже вершком консерватизму! А головне – та сама Україна привела до мовчанки партійні свари і виявила себе надзвичайно карним знаряддям у руках Центральної Ради. Що значив сей сон? Чим пояснити сю незвичайну орга- нізованість?

Її можна пояснити тим “гачком”, про який уже була мова, тими рештками нашої культури, в ім’я якої Гоголі, Шпоньки і Стороженки, а в новіші часи полуботківці голосили святу війну всьому російському. Ся глибоко вкорінена в масах, вихована на віковій спільності з Заходом культура й витворила в нас ту дисциплінованість, ту свідомість вимог державного життя, що так дивує новітніх Колумбів, які бачать в Україні европейських червоношкірих. У Росії держава творилася не так, як скрізь, а згори додолу. Вона не потребувала там боротися з правами і привілеями суспільних груп, вона сама мусила щойно кликати їх до життя. Тому там усяка громадська дис- ципліна була чимсь накиненим згори. Коли тиснення з гори припинилося, всі сус- пільні узи порвалися і настала анархія. У “Записках из мертвого дома” Достоєвський пише: “Почти всякое проявление личности у арестантов считается преступлением,   а в таком случае ему естественно все равно, что большее, что меньшее проявление. Кутить, так уж кутить, рискнуть, так уж рискнуть на все!” Не буде помилкою се психологічне уосновання російського максималізму поширити на росіян загалом, бо, прецінь, усі вони певною мірою сиділи дотепер у в’язниці, для кожного з них вияв його індивідуальности був злочином. Тепер двері в’язниці отворилися – і росіянин зачав “проявляться!” Вийшла, розуміється, не свобода, а лєнінщина, азартна гра до- робкевича, хамська забава п’яного купця, оргія пана, що вийшов з учорашнього Іва- на, “кутить, так уж кутить! Рискнуть, так уж рискнуть на все!”

Нас врятувала від сеї зарази наша культура і – risum teneatis amici! – наші гли- бокі державницькі інстинкти. Ми були окраїнами східного слов’янства, ми жили на межі з чужими племенами: поляками, німцями, мадярами (росіяни таких кор- донів ніде не мають), наше незалежне життя скорше було наражене на небезпе- ку. Тому у нас сильніше, як у москалів, розвинувся самозберігальний інстинкт, зрозуміння конечности державної сполуки і громадської єдности. Тому одним із найбільш освічених борців із німецьким “Drang nach Osten” був українець Драго- манов. Тому ж найбільш інтелігентні противники українського сепаратизму були “малороси” Піхно, Флорінскій і Савенко. Усі вони, не вилучаючи Драгоманова, пішли на службу чужій державній ідеї, але вони є живим прикладом того держав- ницького інстинкту, вихованого віками в нашім народі і який масам московського народу рішучо бракує. Сей інстинкт виховала в нас історія. Російська суспільність усе була збираниною одиниць. Поодинокі верстви, стани, їхня конституція скла- лися там о віки пізніше, як у нас, пізніше, ergo, склалося і їхнє духове обличчя, якому бракувало сталости, самосвідомости, викінчености – і відпорности. Україна, навпаки, віддавна складалася з різних суспільних верств з твердими політичними  і духовими традиціями, які кожній одиниці, кожному станові відводили певне їм належне місце, вказували згори їхню дорогу, витискали на них печать яскравої індивідуальности. Такими верствами в нас були: селянство, що від віків зрослося з засадою індивідуальної власности на землю; міщанство, ще в Середніх віках зор- ганізоване і правлене маґдебурським правом; духовенство, зрештою, шляхта з ви- робленою або перейнятою засадою феодалізму або станового патріотизму. Посталі і складені задовго перед державою і проти її волі, засвоїли собі сі верстви велику громадську відпорність і карність, штуку самоврядування і велике прив’язання   до своїх уладжень, що стали частиною їх самих. Зрушити з місця сі верстви до лєнінсько-бакунінського канкану під мелодію “кутить, так уж кутить”! було на- много тяжче, як москалів, де одиноким сталим бігуном, довкруги якого крутилися всі ґрупи, було самодержав’я.

Не дивно, що нова влада в Києві знайшла у своїх руках податливіший матеріял для державного будівництва, ніж петербурзький “совет”. “Неповоротливий хахол” виявився неповоротким не з лінощів, як припускав дехто, лише з переконання. “Un danger pour l’Europe” творив він лиш зв’язаний по руках і ногах. Вільний – він виказав незвичайний дар самоорганізації. В деяких инших суспільностях справа мається якраз навпаки.

Сими двома моментами, расовим антагонізмом і засадами старої, що перейшла в кість і кров мас культури, і дасться, хоч в часті, пояснити українське  miraculum.

 

У тім і лежить причина масовости українського руху і великої національної свідо- мости мас. У тім і лежить причина тої карности і єдности, що виявила українська суспільність у сей страшний час. Що ті елементи виявилися такими сильними, є се приємною несподіванкою для нас і добрими гороскопами на будучину.

Нам уже вдалося вложити на голови провідників російської революції сорока- ту шапку блазня. Коли ми ще відгородимося хінським муром від півночі, коли не ллятимемо води на вогонь національного антагонізму, що бушує на Вкраїні, коли не впадатимемо ані в непотрібний сентименталізм, ані в мегаломанію, мріючи про гегемонію України на Сході Европи, ані витягатимемо з музеїв старих скрижалів мудрости українських Кирилів і Методіїв, коли більше думатимемо про самостій- ність, як про федерацію, – тоді можемо бути певні нашого завтра.

– Ote toi de là que je m’y metle! – ось має бути гасло національної політики на Вкраїні. І лише воно! Мусимо погодитися з думкою, що петербурзьке сонце погас- ло і час уже перестати вліплювати в нього очі, як теля на нові ворота. Географічно, може, ми й належимо до Східної Европи, але культурно ми є частиною Заходу. Нею ми і мусимо лишитися нині, і присно і во віки віків.