Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ДОН КІХОТ РЕВОЛЮЦІЇ

ДОН КІХОТ РЕВОЛЮЦІЇ

(А. КЕРЕНСЬКИЙ)

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Ніщо у світі не має такої сугестивної сили, як слова й символи. Мопасан у сво- їх новелах займався темою “bons mots”, що їх винайшов сей або той із королів,  які протягом століть панували у Франції. “L’Etat c’est moi”, – говорив Людовик ХVІ. “L’Empire c’est la раix” було улюбленим висловом Наполеона III. Перше було грубим визовом вільному французькому народові, друге било правду в лице, і, мимо того або, може, якраз задля тих сентенцій, серця мільйонів французів були прив’язані до своїх гнобителів. Велика революція – що стосується до фрази – по- ставила в тінь найдотепніших королів і тому стала переможницею над монархією. Триєдина формула “liberté, égalité, fraternité” стала найкращою підпорою респу- бліки навіть через довший час після того, як вона втратила всякий зміст, а червона фригійська шапочка так безперечно вважалася за символ свободи, що навіть Людо- вика XVI радісно вітала юрба як героя свободи, коли він одного дня одягнув собі ту шапочку на голову. До подібного маскараду приглядався цілий світ протягом вісьмох місяців, від березня 1917 p., коли повалився престол династії Романових- Гольштайнів-Ґотторпів і коли одного зручного адвоката проголошено наслідником Миколи останнього. “Спаситель Росії”, “російський Наполеон”, що загибаючій Ев- ропі мав принести нове Евангеліє визволу народів, – отсе була людина, за якою розписав стежні листи уряд російської республіки. Тепер, коли вчорашній всевла- дець лежить на землі, а побіч нього його червона шапка, яка стільки сум’яття спри- чинила в наївних головах, тепер прийшла хвиля ближче приглянутись до правди- вої постаті поваленого диктатора.

Чим був Керенський? Розуміється, “героєм революції”, а всі герої революції все мали щось фантастичного в собі. Уроджений і вихований в однім провінційнім містечку у вісімдесятих роках минулого століття, за часів найчорнішої реакції став він, цілком природно, мрійником свободи, як тисячі його сучасників, що їх завдан- ням було підняти смертельну боротьбу з драконом абсолютизму. Одинокими ро- сійськими героями свободи, коли полишити на боці терористів, були тоді Стєнька Разін та Ємелька Пуґачьов, провідники опришків ХVІІ і XVIII століття, яким на ко- роткий час удалося зорганізувати російську жакерію і під своєю рукою з’єдинити більші гурми кріпаків задля грабунку й убивств бояр. Лектуру про “великі подви- ги” тих героїв, що так разюче пригадували вождів шуанів, уподобав собі молодий Керенський з тим самим захопленням, з яким Дон Кіхот ковтав перші лицарські романи. Розуміється, також книжки про Французьку революцію – обов’язковий предмет у вихованню кожного російського інтелігента, були основно вистудійова- ні. До того прилучилися ще туманні соціялістичні теорії російського походження – Герцена або Лаврова, – що на російськім “мірі”, на спільній громадській власності хотіли оснувати майбутній комунізм. Під тими впливами виріс Керенський, і з ньо- го зробився добрий агітатор, фанатичний прихильник усякої “свободи”, під чим ледве чи розумів що-небудь ясного, переконаний приятель англійського парламен- таризму і своєрідний соціяліст, хаотичні ідеї якого так само мало пасували до Росії ХХ століття з її фабричними коминами, як щойно повалений абсолютизм. Про- кляття кожного – бути засудженим на цілковиту безчинність у публічнім життю – і його звання, звання адвоката зробили з нього великого балакуна, або, як кажеться по-російськи, оратора, якому бракувало властивої штуки діяння. Так озброєний, із серцем, повним спочуття до позбавлених прав і переслідуваних та ненавистю проти їх гнобителів, виступив у поле майбутній диктатор Росії, щоб, як його іспан- ський прототип, боронити невинність і карати зло. Спочатку се коштувало йому кілька літ в’язниці й Сибіру. Та йому поталанило побороти перші перепони, що стояли на його шляху, і стати народним трибуном, членом Думи. На тім становищі застала його революція. Його ідеал, ad majorem gloriam якого мав він переводити свої відважні подвиги, була демократична республіка. Її вважав він за найкращу зі всіх форм правління так само, як Дульсінея Тобозька була для героя Сервантеса найкращою зі всіх жінок світу. Він обожнював її, як обожнюється любиму жінку – і мадонну, із запалом закоханого божевільного і з покірливістю зідіотілого девота. Ніщо не було незаймане, що важилося піднятися проти його святощів, і кожного готов він був, як Дон Кіхот, забити на місці, хто не хотів признати чарівної краси його коханої. Перш за все бив він кадетів (Романових усунули инші, сильніші руки), а відтак Корнілова. Його гнів досяг також фінляндців і українців, що схилялися до ще кращої, на їхню думку, пані – федеративної республіки. Загалом була се стра- шенно тяжка річ – служити свому ідеалові. Світ був повний злочинців і чарівників, що важили на життя його улюбленої. Спочатку були се внутрішні вороги – голод і нужда. Та їх можна було легко побороти. Створено комісії, видано розпорядження, виголошено промови, а в’язні опинилися поза тюремними дверми.

Реформи? Так, але вони впроваджувалися самі собою. Декуди заведено на під- приємствах 8 і навіть 6-годинний робочий день, а заробітна плата так при тім під- скочила, що “нужденні буржуї” були приневолені закрити свої буди, аби спасти само життя. Подекуди розділено землі великої власности або вони лежали просто облогом під забороною якого-небудь “комітету”. Переконати диктатора, що рефор- ми треба переводити на инший лад, було так само безвиглядно, як героєві Серван- теса вияснити, що побиті ним монахи не були ніякими опришками, а звільнені зло- чинці ніякими мучениками за свободу. Дон Кіхоти не мають жодного зрозуміння для реального світу! Розуміється, з такої реформаційної скаженини виходили всякі недоладності, головно для фронту, але то, власне, була свобода! Зрештою, тими всіма клопотами мала зайнятися конституанта. Його, диктатора Росії, ждали инші завдання. Далеко важливішими, більш небезпечними були, прецінь, ті страхітливі примари, що зовні загрожували молодій свободі. Не французький капіталізм, який від 25 літ одиноко вдержував при життю абсолютизм в Росії, ні! – німецький мілі- таризм був найбільшим ворогом революції! Перш за все треба було знищити вітряк того мілітаризму. Задля сього наново заведено кару смерти, в’язниці заповнено максималістами, зв’язано Україну, скликання конституанти відкладено ad calendas graecas, затіяно огидну нагінку на иншодумців, пактовано з Корніловим, схліблю- вано кадетам. Задля того самого закривано часописі, заборонювано збори, заве- дено цензуру, в армії введено масові розстріли, над цілою европейською Росією оголошено стан облоги, врешті проголошено диктатуру. Все для одної ціли! Коли змістом російського месіянізму перед революцією було “освобождение” слов’ян, то тепер творив його світовий переворот, який відновлена Росія на чолі своїх пе- реможних баґнетів мала принести “гнилому Заходові”. Неспокійна кров кочового народу, яка колись під царськими знаменами гнала на Захід його синів, та кров кружляла також у жилах Керенського, який уроїв собі, що тим темним розгоновим силам зумів надати величну ціль. Ніщо не могло його відвести від його намірів! Певно, наївного буржуя можна було зводити милозвучними фразами про мир без анексій, але йому, Керенському, було се, як сонце ясне, що всі ті приятелі миру, Чернін, Гольвеґ або навіть папа, – се лише зачаровані злі духи, що своїми хитро- щами намагаються приспати чуйність революції і притупити її караючий меч. Як сціпенілий, споглядав спаситель Росії на своїх ворогів, тих ворогів, що хотіли до- шкулити його богині – і по короткім відпочинку дав він своїй Росінанті остроги. Чесна боротьба мала рішати між “революцією” і “мілітаризмом”. Та тут сталося диво! “Чарівники” грянули на війська лицаря сумної постаті, і небавом лежали на землі лицар і його вороний далеко від того місця, з якого виступили на сміливе діло. То була перша нещаслива боротьба Керенського з вітряками.

За ними йшли инші, які також не переконали лицаря, що він бореться проти уявного противника, що, може, і добачає в Дульсінеї звичайну дівку від коров, але зовсім не думав укорочувати її віку. Зі сліпотою фанатика виступав Керенський до нових геройських діл і в межичасі доводив до загибелі свій рідний край, аж поки вкінці не знайшлися люди, що зважилися покласти кінець справкам навіженого. Російський Санчо Панса, російський нарід, без якого петербурзький Дон Кіхот   не міг зробити жодного кроку, аж ніяк не мав стільки лагідности, що еспанський. Спершу числив він на королівство, яке мав здобути для нього його пан і де він мав бути намісником і власником усіх дібр. Коли ж він спостеріг, що замість добутих королівств отримує тільки удари, тоді в його прозаїчнім розумі настав повний пе- рестрій. Сцени в Тернополі були першими вибухами скаженини отуманеного й ошалілого Панси. Напад шалу прибрав стан постійности, і одного разу, коли спра- вок його пана було йому забагато, Санчо схопив його за карк. Так сталося, що російському лицареві сумного вигляду, подібно, як його попередникові з Ламанчі, насильно перепинено в дальших подвигах.

Він був призначений до кар’єри адвоката й агітатора, та іронія долі зробила того бесідника державним керманичем. Спочатку досить було бесід, щоб виладувалася енергія мас, та не вистачало сього на те, щоб зорганізувати державу. Від часу до часу міг він виступати також як людина залізної волі, але нічого позитивного не могло вийти з його безпланових вибриків: діяльність мішанця зі справного кон- ципієнта Робесп’єра і Стєньки Разіна цілком природно, була безплідна. Він був вихований в ідеях розкладу, а не відбудови, права, а не в ідеях обов’язку – і хотів 180 мільйонам серед війни – і ще якої війни! – надати організаційні форми. Він хо- тів війною рятувати республіку, отже, середником, що всім республікам приносив смерть. І він хотів вести, в ґрунті речі, імперіялістичну війну за поміччю демокра- тії, що нічого й чути не хотіла про імперіялізм. На тих противенствах скрутив він собі карк. Скріплюючи свободу внутрі державі, він сам ростив бажання миру поза фронтом і через те ослаблював його. Вводячи драконські зарядження в армії і від- так у краю, він сам копав собі яму, в яку його потім струтили його противники.

Коли б Керенському вдалося знову осідлати свою Росинанту, то не добре вий- шов би на тім Панса зі своїм ослом! Бо тоді гойдання Панси на килимі в тій господі, де його пан не заплатив своїх боргів, було б лише приємним колиханням у порівнянню з тим, що прийшло б тепер.

До того не прийшло, але, в кожнім разі, експеримент Керенського не пройде для Росії без сліду. Вибрики Дон Кіхота не мали жодних наслідків для його Ламанчі. Вибрики Керенського пам’ятатиме Росія ще довгі десятки літ.