Чорне море як сакральний простір українства: літературні інтрепретації Євгена Маланюка

 Олег Баган

 Чорне море як сакральний простір українства:

 літературні інтрепретації Євгена Маланюка

(Сучасна російсько-українська війна знов зробила актуальною глобальну проблему геополітичного змагання за простір Чорного моря, яке тисячоліття веде український народ супроти різних сил Євразії. Пропонуємо скорочений варіант статті ОЛЕГА БАГАНА із польського академічного журналу «Poznanskie Studia Slawistyczne» (2024, №26)

Редколегія сторінки.

Українські письменники міжвоєнної доби на еміграції інтенсивно шукали ідейних та культурологічних шляхів для національного самоствердження. Поразка національної революції 1917 – 1920 років була для них і для всього суспільства глибоко психологічною травмою. Тому в розвитку нових глобальних візій культурологічного й геополітичного змісту ці автори бачили запоруку ментального одужання нації.

Так була створена широка інтелектуальна, культурологічна платформа для розвитку нового візіонерства в плані переосмислення національної історії та моделювання глобальних наративів утвердження України.

Є.Маланюк походив з Південної України: народився на межі степової зони, в містечку Новоархангельськ, і сформувався в м. Єлисаветграді, де навчався в реальному училищі (Куценко, 2001, 11– 80).

        На середину 1920-х років, опинившись в еміграції, Є.Маланюк став лідером нової літературної течії вісниківського неоромантизму. Літературне визнання він здобув у 1925 році поетичною збіркою Стилет і стилос. Особливу славу йому принесли есе Ідеї і дії (1923), Кінець російської літератури (1926), В пазурах раціоналізму (1926), Крути: народини нового українця (1929), Українська література в світлі сучасності (1930), Остання доба нашої літератури (1931), Петербурґ як літературно-історична тема (1931), Гоголь – Ґоґоль (1935).

Про ідею Чорного моря багато писав друг і однодумець Є.Маланюка Юрій Липа (1900 – 1944), з яким вони спільно належали до літературної течії вісниківського неоромантизму й ідеї якого, очевидно, вплинули на Є.Маланюка. Ю.Липа, який проживав переважно на теренах Польщі, закінчив Познаньський університет, був автором трактату Чорноморська доктрина (1941), праці Чорноморський простір. Атлас (1941), засновником у Варшаві Чорноморського інституту (1940). У цьому інституті працювали відомі емігрантські науковці Лев Биковський, Іван Шовгенів, Михайло Міллер, які активно писали на теми південноукраїнської історії, культури та економіки. Саме Ю.Липа, як явний лідер цього середовища, першим ґрунтовно описав геополітичні, господарські, етно-демографічні та культурні особливості макрорегіону Чорного моря. Його центральна ідея полягала в тому, що народи Чорномор’я повинні об’єднатися, створити спільний економічний та політичний простір. Це об’єднання розглядалося як можлива реальна геополітична альтернатива до міжнародних впливів Російської імперії. Ю.Липа обґрунтовував етнопсихологічну близькість народів Чорномор’я, передбачав звільнення народів Кавказу і Закавказзя з перспективою прилучення до Чорноморського союзу.

Цікаву версію єдності макрорегіону Чорного моря сьогодні подав американський вчений Чарльз Кінґ у праці Історія чорного моря (Кінґ,  2011), який мимовільно вийшов на ті ж ідеї і проблеми, що й Юрій Липа. Хоча американський автор і константував, що наразі зближення держав Чорноморського басейну неможливе через суттєві розходження геополітичних інтересів Росії, Туреччини та Греції як провідних країн макрорегіону (Кінг, 2011, 298). Нинішня російсько-українська війна, зрозуміло, змінила ситуацію, розвиток якої ще важко передбачити.

Однією з центральних проблем в історіософії та культурології Є.Маланюка була тема південної цивілізаційної зорієнтованості України, до простору Чорного моря як епіцентру глобальних геокультурних та геополітичних процесів. Письменник вважав, нове поглиблене тлумачення історії Півдня України й ролі Чорномор’я в становленні української ментальності та культури дозволить переосмислити ментально-цивілізаційні основи української нації, зрозуміти цей геокультурний простір як осьову лінію України, кардинально перемінити напрямні розвитку українського соціуму. У такий спосіб поет хотів вплинути на мислення нового покоління, перед яким замість сентиментально-етнографічного образу батьківщини, образу понурої селянської нації, яка уперто бореться за своє соціальне виживання, тримаючись низинного простору історії, мала постати візія України як одного з цивілізаційних епіцентрів Європи, візія могутньої морської держави майбутнього, яка перетворюється на провідну країну всієї Південно-Східної Європи.

За версією Євгена Маланюка, яку він розгортає в есе Буряне поліття (1917 – 1927), Творчість і національність, До проблеми культурного процесу, Начерк культурного процесу, Inter arma, Нариси з історії нашої культури та ін., Україна як геокультурний простір сформувалася під впливом Півдня, власне Чорномор’я, ширше – Середземномор’я. 1000-літнє залучення Південної ПраУкраїни до греко-римського цивілізаційного кола в добу античності витворило умови для видозміни праукраїнської ментальності, яка під впливом еллінів набула таких ознак, як м’якість, мрійливість характеру та естетизм творчоїнатури. Цей естетизм, наприклад, виливався пізніше в багатстві українського фольклору та етнографії.

Другою основою ПраУкраїни був світ скіфо-сарматів, які проживали на більшій частині української етнічної території приблизно 1000 років (від середини І тис. до н. е. до середини І ст. н. е.). Скіфи й сармати влили в українську душу такі характеристики, як анархізм, «бароковість» почувань, бездержавницькі інстинкти. Поет на означення цього симбіозу еллінізму та сарматизму в українській ментальності та історії витворює дуже місткі, концентровані образи-символи, на зразок: «Степова Еллада», «Еллада Скитська», «Чорна Еллада», «Сонячна Понтида» тощо. Комплекс Еллади Є. Маланюк вважав найвизначальнішим «підкладом» української культури, її «панетизму і панестетизму» (Маланюк, 1966,76).

На думку письменника, вся внутрішня суспільна і ментальна  проблематика України, яка простежується в її історії до  ХХ ст., обумовлюється географічними особливостями – безмежними степовими просторами, які наче «випивають» енергетику нації, створюють хаотичний темпоритм розвитку її соціуму. Ось як письменник це пояснює в есе В річницю Чупринки: «Безвладний, розхристаний, двомірний, … в такт із широкими помахами важких степових вітрів – він фатальний, цей специфічно український барок, стиль непевности, тривоги, татарських погонь і рвучких заграв нічних пожарів… стиль Дикого Поля… він сам у собі несе каліцтво, несуцільність, руїнність…» (Маланюк, 1930, 967).

Двома ключовими, архетипними поняттями-образами Маланюкової художньої історіософії є «степ-суходіл» і «море», які він, очевидно, запозичив від О.Шпенґлера. Суходіл витворює фатальну інерцію в українському народі, привчає до статики, формує надмірний консерватизм. Натомість море дає народові динаміку, відкритість до зовнішніх світів, плекає багатство фантазії. Цю тему поет осмислював так: «Отся то насиченість української психіки статичним первнем своєрідного східного еллінізму, спостерігально-пасивна вдача епікуреїзованого природніми багатствами (землі і підсоння) філософа-хлібороба, нехіть до мужеськости і меча, доведена до духової розпусти, замкнуто-евклідівський, імпотентний егоїзм і провінціяльний егоцентризм хуторянського світовідчуття – головна суть українського проблему»  (Маланюк, 1962, 16).

Ці дві стихії – суходолу й моря – пронизують майже всю лірику Є. Маланюка, вони зринають у настроях його віршів навіть тоді, коли не називаються. Головною суттю-інтригою української історії було змагання між цими двома стихіями: по трагічній втраті берегової чорноморської лінії, яку український етнос активно колонізував від середини І тис. (слов’янські поселення на узбережжі між Дніпром і Дунаєм і в Криму), уся наступна історія українського народу була сповнена постійних поривів до  чорноморського простору, через загати у вигляді кочовищ азійських номадів (печенігів, берендеїв, половців, татар), тиску геополітики Візантії, а потім Оттоманської імперії. Це прекрасно формулює поет у вірші Батьківщина:

…Проревіли пороги – й підрізане княже коріння,

І перекотиполем стає середовище сил…

А там – море, там море плюскоче в понтійське каміння,

Там блакитною брамою кличе нас вічність краси.

Там, заквітчаний лавром, всміхається мармур живучий,

Білі сосни колон під копулою неба зросли.

Там розбуджену душу ніхто і ніщо не розлучить

З вічним сонцем Еллади, звитяжцем скитійської мли.

І тому ця смертельна напруга, цей порив упертий,

Невгасима жага, що несе до мети крізь віки:

Безголовая  Ніке, осяяна славою смерти… (Маланюк, 1992, 327).

Тут ми бачимо протиставлення світлої стихії моря похмурому простору степу. Між цими ментально-цивілізаційними антиноміями вічно триває змагання. Поет має надію  на перемогу «сонця Еллади», але й одночасно відчуває потугу темних, хаотичних сил в середовищі українства. Тому такий трагічний образ України він малює в останньому рядку: «безголовая Ніке» –  країна, що до кінця не усвідомлює своєї мети і місії.

Простір Чорного моря – це заповітна мрія українства. Цей шлях до моря топтали діди й прадіди і самого поета, і його ліричного героя, козаки й чумаки: «… Так і піти аж до Криму, до моря і синіх хвиль, / Через степи і яруги, через могили й ковиль. / Так і піти по зорях – прадідам, дідові вслід – / В табір очей неозорих, що проковтнули світ» (Маланюк, 1992, 286).

У цьому прекрасному просторі, оповитому серпанком античного міфу й високого еллінського естетизму, українська людина може віднайти заспокоєння і мету свого існування. В історіософській поезії Варязька балада, яка містить лаконічне осмислення ключових проблем української історичної долі, Є. Маланюк малює такий піднесений образ античного Понту: «І далі, там, де берег Кіммерії, / Де Херсонес замріяно біліє / І снить солодкий, вічний, синій сон, / Де кам’янисті межі скитських прерій / Врізаються в козацький буйний Понт / Причалом ґенуезьких кондотьєрів, / Кінцем твоїх бурхливих перепон…» (Маланюк,1992,141). Понятійне означення «козацький Понт» вказує на те, що поет надихає своїх сучасників бачити в Чорному морі органічний національний простір, здобутий героїкою і кров’ю козаччини.

Смислові конотації теми моря в Є. Маланюка можуть набувати екзистенційного значення. Море завжди означає в нього перемогу над чимось, безмір отриманої свободи, самоствердження особистості, подих життєвої свіжості й краси, як ось у цьому епізоді із циклу Свічадо моря: «Аж з’явиться спасення синь, / Ущухне шал, і море змориться. / І неозора далечінь / Свічадом тиші розпрозориться» (Маланюк, 1992, 300).

Тема Чорномор’я несе в ліриці Є. Маланюка глибоке історіософське навантаження. Це водночас і буттєва мрія українства, й середовище колосальної історіотворчої енергетики. Тієї енергетики, яку принесли в Середньовіччі «залізні варяги» із Балтики і своїм нечуваним лицарським поривом поєднали її з енергетикою Чорного моря, перейнятого духом давньої Еллади. У тому ж циклі Свічадо моря це виражається у таких образах:

Від зимної суворости сієї

Далеко південь теплий і п’янкий,

Ті грона винограду, ті вінки

І соняшний гекзаметр Одиссеї,

Що дише ним блакитний Геллеспонт.

Та тільки тут горить нордійська спрага

Узріть дорійську ліпоту колон

Та радісний розмай архіпелагу!

Так, тільки тут, де тліє скудний день,

Де в бідних соснах, зроджених гранітом,

Північний вітер пусткою гуде, –

Пече жага за простором і світом.

… І землю прорізав навіки шлях –

Путь із варяг у греки  (Маланюк, 1992, 301).

Водночас Є. Маланюк вносить відчуття трагізму в тему Чорного моря, адже українська мрія про цей простір не зреалізувалася, нація захлинулася у своєму пориві до півдня і втратила державність (поет постійно з драматизмом осмислював у своїй есеїстиці поразку Національної Революції 1917 – 1920 років як трагічний надлам української історії). У прекрасному вірші Символ, в якому автор узагальнює трагічний образ України, є такі величаво-драматичні слова:

Чим далі, тим похмуріш мряки,

Тим небезпечніша дорога…

О, ніби Ніке з Самотраки,

Твоя смертельна перемога:

З одірваною головою,

Безумна і посмертно-біла,

Вона несе над полем бою

Своє сліпе й крилате тіло…

І ось встає із піни Понту

Над хвиль розгойданим свічадом

Співуча мрія горизонту –

Сліпуча Степова Еллада      (Маланюк, 1992, 303).

Цей прикінцевий історіософський акцент Є. Маланюка є дуже важливим: це ствердження того, що тільки через охоплення Понту-Чорного моря Україна може реалізувати свою національну ідею-мрію – стати «Степовою Елладою», тобто надчорноморською країною з відродженим духом середземноморського світу.

Осмислення ролі Півдня в історії України та формування української етнопсихології Є.Маланюк пов’язує з двома визначальними ментально-цивілізційними комплексами: еллінізму та скіфо-сарматизму, з архетипами суходолу та моря. За допомогою цих образів автор вибудовує всеохопну концепцію тлумачення української історичної долі, яка показується як вічне змагання ментальних імпульсів душевності й естетизму(еллінізму) та анархії почувань (сарматизму), боротьба стихійних сил динаміки (моря) і статики (степу).

Вірші Є.Маланюка мають виразні неокласичні та неоромантичні поетикальні ознаки. Це узгоджувалося із його естетичною теорією про потребу відродження в літературі настроїв маєстатичності та динамізму водночас. Тема історії українського Півдня та Чорного моря давала можливість поетові розвинути ідейний традиціоналізм, що відповідало його світоглядним засадам. Водночас Чорне море виступало в його творчості як магічний заповіт, віддалений міф українського національного еросу, героїчний і світлий. Є.Маланюк, відтак, залишив у своїй ліриці маєстатичні образи-символи «Степової Еллади», «Еллади Скитської», які стали своєрідними метафорами самої України.

Література

Баган О. (2009). Вісниківство як понадчасовий феномен: ідеологія, естетика, настроєність. Вісниківство: Літературна традиція та ідеї. Вип. 1. Дрогобич: Коло, с. 6 – 48.

Баган О. (2012). Естетичні засади вісниківського неоромантизму. Вісниківство: Літературна традиція та ідеї. Вип. 2. Дрогобич: Посвіт, с. 16 – 48.

Баган О. (2018). Стильові та поетикальні особливості творчості письменників-вісниківців. Українська література ХІХ – ХХ століть у літературознавчих дискурсах. Дрогобич: Посвіт, с. 28 – 87.

Баган О., Матковський І. (2009). Історіософсько-культурлогічні візії Євгена Маланюка. Вісниківство: Літературна традиція та ідеї. Дрогобич: Коло, с. 307 – 311.

Барабаш Ю. (2013). Український Єремія. Євген Маланюк: Парадигма малоросійства. Барабаш Ю. Не відверну лиця: Штрихи до літературної автобіографії. К. : Темпора, с. 365 – 378.

Кінг Ч. (2011). Історія чорного моря. К.: Ніка-Центр. 312 с.

Крупач М. (2004). Літературно-естетичне товариство «Веселка» (1922 – 1923). Парадигма, с. 268 – 285.

Куценко Л. (2001) Dominus Маланюк: тло і постать. Кірововград: Центрально-Українське видавництво, с. 11 – 80.

Маланюк Є. (1992). Батьківщина. Маланюк Є. Поезії. Львів: «Фенікс» ЛТД, с. 326 – 327.

Маланюк Є. (1962). Буряне поліття (1917 – 1927). Книга спостережень. Т.1. Торонто: Гомін України, с. 11 – 32.

Маланюк Є. (1930). В річницю Чупринки. Літературно-науковий вістник. Кн.11, с. 970 – 974.

Маланюк Є. (1992). Варязьзька балада. Маланюк Є. Поезії. Львів: «Фенікс» ЛТД, 1992, с. 140 – 142.

Маланюк Є. (1966). Нириси з історії нашої культури // Маланюк Є. Книга спостережень. Т.2. Торонто: Гомін України, с. 63 – 133.

Маланюк Є. (1992). Подорож. Маланюк Є. Поезії. Львів: «Фенікс» ЛТД, с. 286 – 287.

Маланюк Є. (1992). Свічадо моря. Маланюк Є. Поезії. Львів: «Фенікс» ЛТД, с. 299 – 302

Маланюк Є. (1992). Символ. Маланюк Є. Поезії. Львів: «Фенікс» ЛТД, с.303

Омельчук О. (2011). Українські вістниківська критика. Літературні ідеали українського вісниківства (1922 – 1939). К.: Смолоскип, с. 27 – 73.

Славутич Яр. (1992) Історіософія Є.Маланюка // Славутич Я. Меч і пепро: Вибрані дослідження. К. : Дніпро, с. 276 – 289.

(«Poznanske Studia Slawistyczne», 2024, №26)