Чому Китай грає на руку Росії?
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 20 Бер 2022 в 21:37
Олег Баган
(Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова)
Чому Китай грає на руку Росії?
Від самого початку російсько-українського конфлікту в 2014 р., коли Московія окупувала Крим і частину Донбасу, Китай зайняв, сказати б, підступну, вичікувальну, антиукраїнську позицію у своїй міжнародній політиці. Це ж продовжилося і після відкритого вторгнення Росії 24 лютого 2022 р. Пекін офіційно відмовлявся назвати російські дії експансією, не приєднався до санкцій проти Росії ні після 2014-го, ні тепер, він утримувався при всіх голосуваннях із засудженням дій Росії в ООН та на інших міжнародних форумах, постійно мав офіційні стосунки з Росією на найвищому урядовому рівні та навіть робив різноманітні публічні заяви та жести від своєї держави, які у різних формах і формулюваннях були певною ідейно-моральною підтримкою Москви.
Чому так? Чому найпотужніша держава Євразії постійно виступає на захист відкритого агресора?
Китай – це дуже специфічна цивілізація і ментальність. Особливістю цього народу є те, що він формувався віддавна (від 3 тис. до н. е.) і більшу частину своєї історії перебував у ізоляції, цілком мало контактуючи з іншими народами. До слова, ментальний ізоляціонізм – це одна з рис, яка уподібнює китайців із росіянами, які також протягом 15-17 ст. відгороджувалися від зовнішнього світу іподібна риторика є вни сьогодні. За свою довгу історію Китай сформував собі дві кардинальні світоглядно-ментальні засади: надпотужний традиціоналізм і націоналізм, який межує із шовінізмом. Після 1500 р. Китай почав суттєво відставати від Європи і згодом пережив тривалу добу станганції та деградації. Це закінчилося для нього спочатку цивілізаційним тиском Заходу, коли основні західні колоніальні держави (Портуґалія, Нідерланди, Англія, Франція) проникали в Китай, захоплювали окремі терени, економічно визискували китайців, нав’язували кабальні умови торгівлі. Паралельно від 17 ст. з півночі на терени Китаю наступали моковити, відібраши низку регіонів на Далекому Сході. У 20 ст. Китай зазнав великого вторгнення Японії, яка провадила, особливо в роки 2-ї Світової війни, жорстокий терор проти місцевої людності. Усе це в сумі виплекало в китайців велику підозріливість і ненависть до всього чужого.
Від 1920-х рр. до Китаю почали проникати ідеї комунізму, переважно із СРСР. Під час 2-ї Світової війни саме китайські комуністи, зіпершись на військову підтримку, що надходила від сталінського Совєтського Союзу, під керівництвом Мао Цзедуна захопили владу в країні. Комунізм став для китайців своєрідною компенсацією за тривалі приниження, які вони переживали протягом століть, адже це вчення робило їх «найпередовішою» нацією світу. Комунізм обіцяв побудову якогось абсолютно щасливого, прогресивного, технологічно розвинутого суспільства. У цій мрії-фантазії китайці побачили модель свого повернення на передові позиції в історії людства, на яких вони перебували в добу Середньовічя і раніше. Тому китайці так стійко терпіли всі знущання, які над ними здійснював параноїк і маніякальний самодур Мао, – голодомор, терор, владні приниження, жахливу бідність, т. зв. «культурну революцію», під час якої знищили мільйони інтелігенції.
Період комунізму в Китаї став успішним сцементовуванням китайської нації, яка була суттєво єрархізована та фрагментизована в попередню добу через деспотичне панування імператорів та їхньої камарильї і феодальних князьків. І це одна з тих великих причин, чому нинішні китайці не відрікаються від спадщини комунізму, хоча вже давно не вірять ні в які його мрії та плани. Від 1970-х рр. Китай під керівництвом реформатора Ден Сяопіна поступово перейняв від Заходу капіталістичну економіку і пристосував її до комуністичної управлінської системи.
За останні три десятиліття Китай пережив великі економічні та технологічні успіхи й став другою країною планети після США за майже всіма показниками економіки. Вашинґтон справедливо вважає Китай своїм головним конкурентом і суперником за світове лідерство, якщо взяти до уваги ще й чисельну і добре оснащену китайську армію. Зараз Китай як економічна й торгівельна потуга присутній на всіх континентах і майже в усіх значущих макрорегіонах світу.
Пекін намагається вести свою лінію у світовій політиці. Він не має прямих і відкритих союзників, а віддає перевагу узалежненню від себе слабших держав. Зрозуміло, Китай не має особливих сентиментів до Росії, але прагматично розглядає її природні багатства як потенційно корисні для зростання китайської економіки. Є дві причини, які обумовлюють китайську політику сприяння Росії: геополітична та ментально-національна, або ідеологічна.
В геополітичному аспекті Китай є класичною телурократичною державою, тобто розташованою на суходолі і призвичаєною до консервативної політики. Це означає, що для його ментальності й політичної культури характерними є такі ознаки: деспотизм у владі, консервативність у поведінці, патріархальність у свідомості. Китайське суспільство є кардинальним протиставленням до ліберальної демократії. Географічне розташування Китаю в зоні, близькій до серцевини євразійського материка, обумовлює його експансивну політику поглинання зовнішнього простору. Відтак Китай є органічно імперською державою. Його амбіції мають глибоке історичне коріння. Нинішній Китай є наслідком асиміляції кількох етносів панівною етнічною групою хань. Зараз в країні ще проживають недоасимільовані народи чжуанів, дунгунів, ізцу, тюркомовних уйгурів, тибетців та ін. До складу Китаю входять два великі західні регіони, які він завоював внаслідок відкритої експансії, – Тибет і Синьцзян, – і які мали свою окрему історію. Китай розглядає макрорегіон довкола Жовтого і Південнокитайського морів простором свого домінування. Великі й дієві китайські діаспори проживають в Малайзії, Синґапурі, Індонезії, на Філіпінах. Загалом Пекін сприймає всю Південно-Східну Азію як зону своїх природних впливів. Свої головним конкурентом в цьому макрорегіоні він вважає, окрім США, Японію, суперрозвинуту, демократичну, національно амбітну країну.
Як відомо із класичних теорій геополітики, як телурократична держава Китай перебуває у протистоянні із країнами Римланду, тобто морськими державами, яких сьогодні представляють країни Заходу. Відповідно, за цим же законом геополітики, Китай бачить своїм союзником у протистоянні Заходові Росію. Країни Римланду, за теорією видатного нідерландсько-американського геополітика Н.Спайкмена (Спікмена), побудовані на розвиткові морської торгівлі, вони тяжіють до громадянського індивідуалізму, демократії, жвавого підприємництва тощо. За усіма своїми головними характеристиками Україна належить до країн цього типу.
Друга причина проросійської поведінки Китаю – ідеологічна. Спадщина комунізму наклалася в Китаї на потужну спадщину націоналізму. Відповідно, найпершою умовою свого утвердження Китай бачить відкидання усіх ідейних віянь, які йдуть від Заходу, передусім ліберальної демократії і всього, що з нею пов’язане. І знову: головним союзником у відкиданні західних впливів та загального ідейного протистояння Заходові Китай бачить Росію.
До цих кардинальних і глобальних двох причин треба додати такі інші причини ворожості до Заходу, як, наприклад, фактори Ґонконґу та Тайваню. Ці дві частини китайської етнічної території, які залишилися поза владою комуністів у 20 ст., до сьогодні є потужними подразниками для Пекіну. У Ґонконзі збереглася демократична система, а Тайвань є незалежною державою, де стоять американські війська. Обидві ці частини свого етнічного простору Китай прагне повністю інтегрувати, чому заважає Захід. Тож Пекін вважає за потрібне робити на міжнародній арені все, що якось противажить Заходові і дискредитує його. Сьогодні таким фактором умовної дискредитації Заходу є політика Москви. От звідси й «ростуть ноги» московсько-китайської дружби.
На усе це накладається глобальна конкуренція Китаю із Заходом, передусім із США, передусім економічного змісту. У цій всепланетарній грі Пекін намагається якось використати Росію.
В Україні популярною є теорія «великих апетитів» Китаю щодо російських земель Сибіру і Далекого Сходу. Мовляв, китайці сплять і бачать ці території своїми і постійно проникають туди. Це дещо гіперболізована теорія змагальності за сибірські та далекосхідні простори двох гігантів геополітики. Насправді це не зовсім так. Китай загалом не провадить експансивної політики. Це не є його історичною традицією. Згадаймо, що впродовж тисячоліть Китай залишався майже в одних і тих же територіальних межах. Якісь претензії Китаю на російські Сибір чи Далекий Схід – це більше наша мрія, фантазія, але не факти реальної політики.
Отже, об’єктивно Китай тяжіє до союзу з Росією, на що складаються його геополітичне становище та ментально-ідеологічні уявлення. Цей союз є глобальною альтернативою Заходові (НАТО) як світовій домінанті. Україна в цій ситуації є «розмінною монетою», тобто територією, за яку змагаються ці два колосальні блоки. Прямої конфронтаційності щодо України в Китаю немає, але посередньо він зацікавлений, щоб наша країна перейшла в зону впливів авторитарних держав, тобто насамперед Росії. Тож об’єктивно Китай виступає прихованим ворогом української суверенності.
У такій ситуації Україна мала б вести щодо Китаю свою геополітичну стратегію впливів та противаг. Це велика тема для окремої розмови, яку ми відкладемо до наступного разу. Тут порадимо лише нашу ранішу статтю на цю тему за пошуком і інтернет-ресурсі: Баган О. Євразійська геополітика: український вектор.
