Бути громадянином: сила мови

Петро Іванишин,

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

Бути громадянином: сила мови

Бути громадянином – це передусім знати, вживати й поважати мову народу, в державі котрого ти проживаєш. Це усвідомлює влада кожної цивілізованої країни і тому такими суворими є закони про громадянство: без успішної здачі мовних іспитів, котрі показують готовність індивіда до натуралізації, стати громадянином, а тим більше займати котрусь офіційну посаду і впливати на політику, неможливо.

 Важливий політичний сенс мова отримує через інші значеннєві виміри: вона основний етнотворчий та націотворчий чинник, вона є «домом буття» (М.Гайдеґґер) людини і  народу, вона – основний засіб спілкування у суспільстві, вона засіб створення думки і світогляду (О.Потебня), вона  – «дух народу» (В. фон Гумбольдт) і священний, Божий дар, особливо у формі художніх творів: «Знать, од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!» (Т.Шевченко). У мові закодовані образи, поняття, сенси, цінності та переконання. Вона, разом із літературою та історією, входить до тріади, що  лежить в основі формування національної ідентичності. Мова є знаковим відповідником, корелятом культури й зримим вираженням Батьківщини як буттєвої матері. Не випадково видатний німецький філософ Ганс Ґеорґ-Ґадамер вказував, що «у реальному вимірі батьківщина – це передусім мовна батьківщина». Василь Іванишин у своїх працях підкреслював, що «актуальна в постколоніальних обставинах боротьба за україномовність українців – це не боротьба за україномовність росіян: це передусім боротьба за повернення російськомовним українцям їхньої батьківщини – України».

Це прекрасно усвідомлювали й усвідомлюють московські імперіалісти та їх манкурти, бажаючи знищити й дискредитувати українську мову. Вони завжди прикривали свої колонізаторські амбіції політичними міфами про «споконвічність» московитів та їх «язика» на території Київської держави, про захист «рускоязичного насєлєнія», про, зрештою, те, що озвучила Людмила Путіна ще у 2000-му: «Межі руского міра проходять межами вживання російської мови». Так кремлівські орки фальшиво утверджували своє право на те, щоб знищити нашу Батьківщину, право на окупацію України й геноцид українців. Підігрують цим історіософським та геополітичним міфам деякі західні теорії, на кшталт Генрі Кіссінджера, про начебто нашу постійну приналежності до московського простору. На жаль, у цьому їм допомагали й допомагають, не завжди неусвідомлено, і ті деякі громадяни, котрі часто добровільно, агресивно й цинічно «помагали… матір катувати» (Т.Шевченко) – не лише пасивно відрікались від української мови, а й активно паплюжили українство та переслідували україномовних. На жаль, і в часи Незалежності, тобто вже без політичного тиску з боку окупантів, теж. Причому як москвофільські політикани чи псевдоінтелектуали, так і прості «гєроі труда». Особливим шиком для деяких плебеїв-маргіналів, наприклад, на Донбасі, вважалося побити чи викинути з маршрутного таксі україномовну людину. Шовіністичні бойовики-україножери з «Беркуту», Антимайдану чи «Оплоту» не були самотніми. На жаль, в постколоніальній Україні, керованій принципами лібералістичної, космополітичної демократії, навіть кондові україноненависники, у своїй більшості російськомовні, були зрівняні у правах із носіями національної ідеї.

Мовна українофобія – явище штучне, наслідок цілеспрямованої політики русифікації з боку окупантів, кількасотлітнього мовного імперіалізму, денаціоналізації, лінгвоциду (мововбивства). Вона, попри відносно невеликий і постійно зменшуваний відсоток російськомовних (у 2012-му – 40 %, у 2021-му – 26 %, а в березні 2022-го – 18 %, при цьому лише 8 % проти того, щоб українська була єдиною державною), посилювана позиціями промосковських партій і ЗМІ, унеможливила цілим містам та регіонам повноцінно засвоювати українські свідомість та світогляд. Навіть навчання в україномовних школах, як нам повідомляв у 2013-му році один мелітопольський активіст, мало допомагало в цьому духовному сепаратизмі. А це значить, що блокувалося (особливо у довоєнних Криму та Донбасі) природне для будь-якої людини закорінення в рідну культуру, рідний світ, рідне буття. Це автоматично спричиняло відчуження, презирство й навіть ворожість до всього українського навіть у пасивних індивідів. Бо те, що невідоме – викликає страх, а страх, фобія, породжує примари ненависті. І тут не йшлося про неможливість чи складність вивчення (українську вивчали – а тому знають! – всі молодші покоління в часи Незалежності і мова наша навряд чи складніша від московської), йшлося про якусь тваринну, печерну, ірраціональну ворожість. «У шовінізму кігті підсвідомі», – писала Ліна Костенко.

Культивована ще з часів СРСР кремлівським окупаційним режимом ксенофобія, зверхність до всього українського стала справжньою основою виправдання колонізаторами та їх рабами власних упереджень щодо української мови: «я просто думаю па рускі», «а какая разніца на каком язикє гаваріть?», «ето майо право гаваріть как хачу» і, зрештою, – «Украіни нікагда нє било,  ана – южная Расія». Ці люди, малоросійська позиція котрих захищає насправді не права людини, а право «катів осатанілих» (В.Симоненко) й надалі убивати український дух, були б вельми здивовані, якби, наприклад, дізналися про прадавність та автохтонність українського етносу в Україні, про в основному пізнє фіно-татарське походження власної ідентичності та державності, зрештою, про те, що ще у ХІХ ст. об’єктивні вчені, світила тогочасної історії та філології, – українець Михайло Максимович, росіянин Василь Ключевський, хорват Ватрослав Ягич та багато ін., – доводили україномовність русинів – населення та еліти Київської Русі.

Літературна ж мова української средньовічної держави, так звана старослов’янська, що через шкільне навчання та діяльність церкви пізніше лягла в основу московської говірки в часи появи Московії як улусу Золотої Орди, постала на основі македонського діалекту староболгарської мови. Правда, Путінові, його владній банді та холуям-шаріковим ще не доповіли про цю давно відому істину. Тож не випадково, що московські окупанти активно намагаються знищити будь-які прояви мовної української свідомості на тимчасово завойованих територіях – книжки, освіту, людей… Бо «рускій мір» – неминуче породження московської мови – не може ужитися з жодним іншим національним світом. Бо межі кацапської імперії закінчуються там, де говорять московською. Бо московська мова, поки існує імперія, – це мова смерті: насильства, убивств, катувань, терору.

Новий мовний закон не забороняє використання в неофіційних ситуаціях російської та інших мов. Однак масштабний варварський напад Московії на Україну вносить свої корективи. Порядним людям стає незручно спілкуватися мовою окупанта, мовою ненависті, мовою геноциду, мовою смерті навіть у побуті. Не випадково, за даними опитувань, дві третини двомовних і половина російськомовних, без жодного тиску чи примусу, планує переходити виключно на українську. Бачимо цю тенденцію і серед публічних осіб. Саме цю шляхетну, україноцентричну позицію захищають наші героїчні воїни, навіть ті, котрі ще не повністю освоїли державну мову. Вони розуміють, що тільки українська мова – може бути єдиною державною мовою України, що це мова розвитку, мова політичної згоди, мова життя в Україні для всіх етнічних українців (а таких у 2001-му нараховувалось майже 80%) та громадян іншого етнічного походження, котрі хочуть спільно будувати українське державне майбутнє. Українське і за формою, і за змістом – простір свободи, справедливості та добробуту. Ідеться про те, щоб не лише набути формального громадянства, а й стати справжнім членом української нації як духовно-історичної спільноти, зберігаючи при цьому, за бажання, власну етнічну самобутність. Як це зробили свого часу видатні українці – кримський татарин Агатангел Кримський, поляк В’ячеслав Липинський, німець Освальд Бургардт (Ю.Клен), росіянин Микола Фітільов (Хвильовий), єврей Лев Ребет та ін.

Для того, щоб українська держава була по-справжньому міцною і стабільною, кожен громадянин повинен усвідомити не лише мовні права, а й мовні обов’язки. Їх ще у 1990-му році окреслили у своїй знаменитій праці «Мова і нація» відомі українські філологи Василь Іванишин та Ярослав Радевич-Винницький. Стисло пригадаємо їх тези:

1. Мова – запорука існування народу. Захищаючи рідну мову, ти захищаєш свій народ, його гідність, його право на майбутнє. Не ухиляйся від цієї боротьби!

2. Захист рідної мови – найприродніший і найпростіший, найлегший і водночас найнеобхідніший спосіб національного самоутвердження і діяльності в ім’я народу.

3. Володіння рідною мовою – не заслуга, а обов’язок патріотів.

4. Розмовляйте рідною мовою – своєю і свого народу.

5. Ставлення до рідної мови має бути таким, як до рідної матері: її люблять не за якісь принади чи вигоди, а за те, що вона – мати.

6. Розмовляй у сім’ї мовою своєї нації. Прищеплюй дітям ставлення до мови як до святині, найдорожчого скарбу.

7. Допомагай кожному, хто хоче вивчити українську мову.

8. Ніколи не зупиняйся у вивченні рідної мови.

9. У твоїй хаті завжди мають бути українські книжки, газети, журнали.

10. Підтримуй усі починання окремих осіб і громадськості, спрямовані на утвердження української мови.

11. Не будь байдужим до найменших виявів обмежень чи зневаги української мови.

12. Бережи своє ім’я та імена своїх близьких від лакейських деформацій за чужомовним зразком.

13. Пам’ятай: найкращі вчителі мови для дітей – це мати і батько.

14. В ідеалі у змішаному шлюбі повинні звучати обидві мови, кожна у своєму літературному варіанті, щоб залучати дітей до багатств духовної культури обох народів.

15. Незнання рідної мови не позбавляє тебе від обов’язку і не позбавляє права боротися за неї.

16. Вивчай інші мови, щоб краще пізнати свою.

17. Якщо ти живеш поза Україною, не дай використати себе для денаціоналізації народу, серед якого перебуваєш.

18. Наш історичний обов’язок, виправдання нашого перебування у цьому світі – відродження української мови, державності, нації.

Толерантність до малоросійства як мовного космополітизму – убивча для вільного національного буття. І навпаки. Бо мова – це сила. І ця сила мови – лежить в основі могутнього культурного захисту й окремого громадянина, й цілої держави від будь-якого військового вторгнення та сепаратизму, від будь-якої антидуховності та нігілізму, від будь-якого імперіалізму та космополітизму. Передусім від московського «визволення» нас від нашої самості.

30.05.2022 р.