Безплатні пасажири (Про українське dolce far niente)

Автор: . 25 Лис 2019 в 0:01

Микола Євшан

Безплатні пасажири (Про українське dolce far niente) [1]

Богато всяких гріхів закидується нашій інтелігенції і богато є справ, на яких вона не може погодитися з собою. Але в одному українська інтелігенція – всіх земель – сходиться і виявляє свою „єдність”: в легковаженню своїх патріотичних і горожанських обов’язків.

Здається, нема нічого лекшого у нас, як добути славу першого патріота і громадського діяча. Так легко вона дістається, та слава, що ми всі без виїмку стали патріотами. Треба тільки прилюдно голосно кричати; і то так кричати, аби здавалося, що вже голоснійше не можна. Тоді кожний скаже: отой розпинається за Україну! Крім того: аби ніхто не міг нас переліцитувати в патріотизмі, треба у всіх своїх прилюдних виступах заманіфестувати себе як найскрайнійшим, найрадикальнійшим, аби всім ворогам України за шкурою мороз пішов. Аби переконатися про се, підіть на перше ліпше віче: там бесідники буквально хрипнуть вигукуючи патріотичні фрази, обіцюючи „до загину”, „до останної кроплі крови” боротися ані на крок не відступити від слушних домагань народу і з ним разом умерти. Там всі „більшовики”. Бо там, на трибуні се нічого не коштує, а слави можна доробитися. Але спробуйте ви говорити з таким бесідником, після того, як він зліз з трибуни, про здійсненне тої максимальної програми, якою він „розпалював” народ, – а побачите, які він зробить очи і чи він першим ділом не назве вас „фантастом” і т. д. Тепер він вже „меншевик”.

Се, коли хочете, подвійна бухальтерія української інтелігенції, або –краще: специфічна українська бухальтерія громадських справ.

Громадська діяльність для нашого інте­лігента – се те саме, що „дати себе вибрати” до дирекції, ради надзираючої, контрольної комісії, виділу, комітету, презідії, бігати з одного засідання на друге і не мати часу ані на однім посидіти („бо там жде праця”), – а вершок тої діяльности, се віче або збори. А що всі люде цілий тиждень мають свою буденну роботу на хліб насущний і всякі прояви „громадського” життя і громадської діяльности переносяться звичайно на неділю або свято, то ми навчилися всяку громадську роботу, свої патріотичні обов’язки вважати за працю святочну, урочисту. Тим самим всякий патріотичний акт українського інтелігента стає з природи річи актом святочним, виїмковим, „історичним моментом”, про який мусять писати газети. Скільки то ми переживаємо трохи не щодня всяких „історичних моментів”, переломових хвиль, в життю нашого народу”, ”пробудження партії з” довголітного сну, кілько то вже разів ми „воскресали” і входили „на новий шлях”! А в дійсности нічого незмінялося. Кождий з нас сповнив кілька разівдо року свій „патріотичний обов’язок” або був присутний при виповненню його, був на концерті в честь Шевченка, їхав на здвиг „Січей” чи „Соколів”, „був на вічу, на засіданню ширшого народного комітету – і вертав до своєї праці на хліб, до ярма. Минуло свято – минувся патріотизм, минувся запал і… льогіка. Ми не знали і не знаємо (кромі людей, які з того жили), – що се таки щоденна, тверда, одноманітна праця для вітчини, що значить все і всюди почувати себе Українцем і буденною, органічною працею, працею дрібною, непоплатною та безіменною скріпляти основи українського громадського життя. Крім тих, що „зуби свої з’їли на громадській роботі, українська інтелігенція брала ту роботу за певного рода святочний спорт. Се стало з часом її звичкою, її другою натурою.

По тій старій звичці ми й оцінили факт української революції, змагання до української державності. Появився в 1917 році маніфест Ради з проголошеннєм самостійности України – пронеслося по цілій Україні славне, грімке: гурра!! почали українські делегати мирові переговори в Берестю і Україна була признана центральними державами, – тоді пішов у нас клич: на віча! на „свято української державности і мира!”. Відбули віча, наслухалися палких промов, перемінили слова „ще не вмерла” на „вже воскресла Україна”, розійшлися до дому і… ждали на дальші радісні новини про те, як там „робиться Україна”, як в ресторані ждемо, поки не принесуть і не поставлять перед нас страви. А життя щоденне йшло далі тим самим руслом, „на марно”. – Прийшли більшовики, взяли Київ. – О-о-о-х! горе, – пропали ми! – Застогнала наша інтелігенція, посумувала, зажурилася. І знов було всьо „нормально”, і пальцем об палець ніхто не стукнув. Почали йти Німці на Україну, гнати більшовиків. – Гурра! – пронеслося знов і знов Україна „воскресла”, можна було спокійно далі жити і збирати на австрійську воєнну позичку по селах. Прийшли Німці на Україну, викинули більшовиків і стали лупити народ, вивозити добро, посилати „карні експедиції” по селах. Ов! Зле! – подумала наша інтелігенція і спустила носи, бо дуже неприємно стало перед… Поляками. Скинули Німці Центральну Раду, настановили гетьмана Скоропадського, взяли всю політику в свої руки. – Ну добре! – потішилися ми; буде нарешті „сильна власть” і лад. Тоді ми кинулися навипередки з поклонами до „ясновельможного”, почали „забиратися” до праці народної, т. є. почали думати про генеральні посади при міністерствах гетьмана. Отоді думалося і мріялося про велику Україну, про Київ, про те як нас там потрібно”, – отоді почала галицька інтелігенція „працювати” для України і робити „ґешефти” аж тріщало. При Німцях і гетьмані було вже безпечно… Бо тоді не треба було нам журитися нічим, не треба було, нам дбати про організацію і наладженнє великого державного апарату, про масу дрібної, буденної, прозаїчної роботи, – те все хтось там робив, а ми бували на приняттях, вечерах, по клюбах, балакали з великими дипльоматами, і самі вчилися, дивитися на українську справу з „птичого лету”, як великі державні мужі і дипльомати. І тоді Німці, що бачили власними очима Україну, почали писати про нас як про лінивий народ, про українське dolce far niente.[2] Вони, що упертою і безперестанною працею і тільки працею вибилися так високо, що відважилися воювати з цілим світом, не могли зрозуміти такої нації і такого способу державного будівництва, того нахилу до вічного святковання.

І дійсно. Ми не робимо собі і не хочемо робити ніякого поняття про те, як будується держава, не хочемо увійти в той складний процес, який вимагає повної саможертви і муравлиної праці міліонів рук через роки і десятки літ, поки викристалізується в державний український організм. Ми не хочемо зрозуміти, що українська держава не свято а праця, праця і ще раз праця і по найбільшій части дрібна і нудна, тиха і анонімна, буденна; що вона, як молох, мусить поїсти богато безіменних жертв і „тяжкий обоз української державности” – як каже проф. Грушевський – мусить котитися по груді і болоті ще довго, виснажити фізичну і духову силу цілих поколінь, поки наші сини чи внуки не будуть вже в „готовій” новій Україні святкувати!

Сього факту українська інтелігенція не хоче собі усвідомити. Вона тепер хоче свята. Вона поскликала по селах віча, прокламувала українську державу „відобрала” власть і певна, що держава будується. Хто має „будувати” її, – не знати. Кождий хоче бути в „центрі справ”, бути „отаманом”, належати до „місії”, бодай „дипльоматичним кур’єром”, а нема нікого, хто би поїхав на село з яким розумним словом… Одним словом, – Українців богато, але кождий хоче бути в середині, а не зкраю, кождий хоче „готового”, а ледво сотий подивиться як то властиво „робиться”, всі кандидатами до „до великої, самостійної, об’єднаної України”, всі туди ніби пруть з цілою форсою, але кождий боїться поваляти свої руки буденною працею для її здвигнення і хотів би дістатися туди „безплатними пасажиром”, на основі „явного приказу”, де стоїть видруковано: „кошта подорожи завірити”.

Ні, панове! Так до України не заїдемо. Україна не свято не готова річ, якою можна би всіх святочних патріотів наділити; – Україна се великий верстат твердої, буденної праці, передовсім будний день. І треба закотити рукави по самі лікті і в поті чола 6 день працювати, аби на сьомий день з чистим сумлінням не святкувати, а відпочити.

Текст для друку підготував Ігор Розлуцький


[1] Євшан Микола. Безплатні пасажири (Про українське dolce far niente) // Народ. – Ч. 18. – Станіславів, 1919.

[2] Dolce far niente – солодке безробіття. – італ.

Рубрики: Український націоналістичний рух | Філософія національної ідеї