Бандера – символ воїнів світла!

Автор: . 27 Гру 2016 в 1:09

 Іван СУТА

ВО «Тризуб»  ім. С.Бандери

Бандера – символ воїнів світла!

 

«Є люди, які своїми духовними параметрами долають і рамки своєї епохи, і межі життя. Смерть не зупиняє їх впливу, вони залишаються необхідними нації і після смерті. І тоді говоримо про безсмертя. І тому говоримо про Євгена Коновальця. Він витворив якісно новий – політично свідомий, активний і жертовний – тип українця-громадянина і сам був його ідеальним уособленням: служити не особам, а Україні, не урядам, а українській незалежній державі, боротися не за мандати і посади, а за Ідею – за свободу і державність нації», –  із виступу Василь Іванишин на вечорі пам’яті полковника Коновальця.

Нині ми, поряд з цим велетнем українського духу, до категорії українських ґеніїв свідомо відносимо постать його послідовника Степана Бандери. 1 січня, у перший день Нового 2017 року, ми вкотре будемо відзначати чергову річницю з дня його народження.

Чому? В ім’я чого? З якою метою?

Ми не імпрезіоністи, для яких урочистості – це нагода погрітися в промінні чужої слави. Ми – націоналісти: воїни світла – люди боротьби, а не імпрези. А тому наша відповідь на поставлені вище запитання має бути конкретною і вмотивованою обставинами, характером і цілями нашої діяльності.

То ж ким він був для нинішніх поколінь? Що з того, що він започаткував у свою героїчну епоху ми повинні наслідувати? І що, з його революційної політичної спадщини, призначено для нас як незмінні цінності і орієнтири? Чого потрібно учитися у нього, для переможного завершення війни з московським агресором, розвалу останньої азійсько-ординської імперії та одночасно, для продовження національно-визвольної боротьби за право бути господарем своєї долі на своїй землі?

Для цього, насамперед, слід визначити стан української нації в якому вона нині перебуває, причини які до цього довели, і що робити далі. Заодно, чітко окреслити своє ставлення до нинішньої, постмайданівської влади та системи державного правління, різношерстого політикуму, вкотре обманутого й деморалізованого суспільства. Провідник бандерівського «Тризуба» В.Іванишин, з цього приводу писав: «Вороги української нації та їхні псевдопатріотичні прислужники (платні та баранізовані) з числа українців в один голос твердять, що нинішній ганебний і катастрофічний стан українського народу пояснюється тільки невирішеністю соціально-економічних проблем та недосконалістю системи керівництва державою, і пропонують себе, свої клани і шайки на роль рятівника, спасителів, месій. Але це – свідомий чи неусвідомлюваний обман. Потворні соціально-економічні деформації в нашому суспільстві – це не причина, а явний, зримий і відчутний для кожного наслідок саме нищівної внутрішньої окупації України.

Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80 % населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя».

Здобуття Незалежності у 1991-му, «помаранчевий» Майдан у 2004-му, Революція Гідності у 2014-му роках не принесли українській нації, ані державності, ані омріяної свободи. Ці історичні події зробили свій внесок для примноження росту національної свідомості мас, але не вирішили головної проблеми – державного самоутвердження корінної нації. Вони не усунули з політичної арени старої імперсько-радянської системи влади та дбайливо збереженого і, з приходом кожних нових можновладців,  удосконалюваного антиукраїнського режиму внутрішньої окупації. Нині, вже у часи незалежності, у визнаній світом суверенній державі перед українською нацією вкотре стоїть питання: «Бути, чи не бути?». Тому, багатогранна теоретична і практична спадщина С.Бандери, як і інших теоретиків і практиків націоналізму, сприймається з особливою актуальністю. Вона є ідейним і програмним дороговказом для продовження подальшої багатовекторної боротьби націоналістів за УССД у військовій, політичній, духовній, ідеологічній, світоглядній, науковій, культурній та ін. площинах.

Лише український націоналізм, його світоглядна база, революційна програма, вироблена і провірена життям методологія і спадкоємність боротьби поколінь дають відповідь: де шукати ідейну платформу для продовження революційної і безкомпромісної боротьби за Свободу і за Владу титульної нації на своїй українській землі. Боротьби усесторонньої, коли запас державного ресурсу мінімальний, коли проти хиткої державності злагоджено діють різні ворожі чинники, головними з яких є зовнішня окупація – московська інтервенція та внутрішня окупація – створена і керована привілейованими представниками національних меншин. Мета націоналістів незмінна – Українська Самостійна Соборна Держава, держава – керована її законними господарями, українцями, на їхній Богом даній землі. Нині, недовершену справу попередників, продовжують ідейні нащадки в лавах бійців-добровольців, волонтерів, госпітальєрів, в колах політичних та громадських діячів, науковців, духовенства, військових, інтеліґенції.

Для подальшої успішної діяльності, прийняття безпомилкових доленосних політичних рішень, багато цінних настанов, порад та засторог знаходимо у працях Голови Проводу ОУН Степана Бандери, зокрема у збірнику його праць «Перспективи Української Революції». Він зробив українську національну ідею пріоритетним, фундаментальним і неодмінним фактором української політики, якому нема і не може бути заміни чи альтернативи, і змусив виступати під гаслами національної державності інші, часто дуже далекі від націоналізму українські організації. Він збагнув суть творчості Дмитра Донцова: не навчати націоналізму як якоїсь політичної науки, а передусім – пробудити в українцеві українця. Решту зробить ідея, самоосвіта, життєвий досвід, а головне – участь у боротьбі за державність нації. Він розумів, що окупаційній політичній системі можна ефективно протиставити тільки іншу, власну, національну ідейно-політичну систему.

Степан Бандера керував Організацією, під проводом якої боролася вся Україна, без розгулу вождизму та згубної отаманщини, він осмислив те, чого не здатні зрозуміли вчорашні демократи і нинішні «євроінтегратори». Ті політичні імпотенти, кому народ не один раз виявив кредит довіри і готовий був, під їхнім керівництвом боротися за власну державність. Чому ж тоді народні маси готові до кардинальних змін а недолугі, безідейні «революційні вожді» – ні? Бо свідомість народних мас уже давно переросла свідомість тих, хто їх веде. І це обнадіює, в цьому, закладена велика перспектива. Перспектива для тих, хто готовий іти до світлого майбутнього тернистими шляхами Степана Бандери.

У своїй праці «Значення широких мас та їх охоплення» Бандера писав: «Наша внутрішньо політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадянського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними і незалежно від них». Там же він пропонував: «Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинно підуть не з нами чи частинно проти нас та великою мірою здеморалізуються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі». Нинішня, керована різноколірними партійками та їхніми лідерами, імітація боротьби завжди йде іншим шляхом. А марно. Ощасливити народ, без участі самого народу, ще не вдалося нікому. Бандера одночасно застерігав: «Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гасла «За демократичний лад» замість гасла «За самостійну державу» має вкрай шкідливий аспект».

У 1989-1991 роках демократами було зроблено усе з точністю до навпаки. Керований соціалістами та лібералами «помаранчевий Майдан» – теж не дав жодного результату. Перемогою Революції гідності вкотре скористалася не корінна нація, а люди існуючої антинаціональної системи – неукраїнці за світоглядом, духовністю та національністю. Власне, пристосуванці тієї ж системи, що була при усіх попередніх ґарантах. Ті ж самі кровопивці, тільки з інших кримінально-олігархічних кланів. Внутрішні п’явки-окупанти, яким чужа національна ідея і життя українських патріотів що пролили за неї свою кров. Битва за свободу на всіх фронтах продовжується. Постає питання: «Яким шляхом іти – революційним чи еволюційним?». Еволюційними манівцями ідемо вже 26-й рік. На ньому шляху – ні помітних зрушень, ні обнадійливої перспективи. Висновок: як і попередники йдемо лише революційним!

«Національна революція – єдиний шлях до визволення», – вважав С.Бандера. У своїй праці «Перспективи української національно-визвольної боротьби» він переконливо довів необхідність саме революційного шляху боротьби: «Знищити більшовизм можна не еволюційним шляхом, тільки революційною розправою, в якій організована революційна сила, з безпосередньою активною участю найширших народних мас, у могутньому зриві розтрощить і з корінням вирве головні елементи більшовизму – режим, партію, систему і доктрину, всі їхні відгалуження і прояви. В тій остаточній розправі мусить зосередитися і завершитися процес революційної боротьби». Система і перефарбований режим залишилася, а щодо доктрини то нинішня показова декомунізація – не є нищенням більшовизму – ґенетично-антилюдського витвору сатани, це лише політична мімікрія нинішніх владних хамелеонів і роблять вони це, вимушено, під тиском росту національної свідомості. Залишену більшовиками систему вони вперто охороняють і постійно вдосконалюють. Багато з них, ще досі дбайливо зберігає червоні партійні квитки та посвідчення КДБ.

У іншій праці «Призабута научка» Бандера застерігав: «Партійні кадри, кровно пов’язані з більшовицьким режимом, будуть йому помагати задавити визвольну революцію, доки почуватимуть до цього силу. Коли ж переконаються, що більшовизм приречений на загладу, а революція бере верх, тоді і вони пристануть до неї… Метою їхнього переходу на бік революції буде передусім намагання бути знову зверху, при владі, а далі – знівечити висліди революції і зберегти якнайбільше комуністичних «здобутків», панування бюрократії над народом. Більшовицька школа формування партійних кадрів підготовляє такий елемент, який завжди і всякими засобами буде намагатися захопити і втримати в своїх руках владу, а народ і все його життя – в неволі».

Після здобуття державного суверенітету і двох недовершених Майданів – так і сталося! Чому політиками, в усіх моментах коли протистояння народу з владою досягало апогею, цього не було враховано? Чому, кожного разу революційні процеси було штучно призупинено? Чому, спочатку недобиту комуну залишили при владі а згодом, допустили до керівництва державою тих, кого вона виплодила – кримінал і олігархів? А результат: маємо те що маємо. Через короткозорість, боягузтво а то, і відверту зраду, лідерів і веденої ними безідейної «боротьби», вкотре існує загроза втрати державності. Галопуючим темпом іде наступ антиукраїнських сил, продовжується переслідування та розправа з патріотами, а, представники «п’ятої колони», після деякої розгубленості, знову впевнено почувають себе у владних кріслах. А що ж українці? Вони і надалі – залишилися безправною національною меншиною на своїй землі, батраками-заробітчанами та гарматним м’ясом у нинішній війні. Єдиним виходом із ситуації, поряд з першочерговим – відвоювання окупованих територій, є продовження політично-революційної діяльності у національному та соціальному аспектах одночасно. Такий синтез всеохопної, багатовекторної боротьби, у лексиконі націоналістів-бандерівців, називається націоналістичною революцією.

Зараз, як ніколи, постає проблема консолідації здорових державницьких сил. Бандера чудово розумів і достойно оцінював роль політичних партій у державному будівництві. Але до повного здобуття національної держави головну роль він відводив не партіям, а національному ордену – ОУН. У партій свої методи, форми та способи боротьби. Вони змушені діяти в певних рамках існуючого законодавства, яке не завжди тотожне з істинними устремліннями бездержавного народу, не виражає їхніх інтересів і настроїв. Такі закони є «правилами поведінки для рабів» і творяться для забезпечення інтересів людей влади, а не громади. Поза такими законами партії діяти просто не мають можливості. Це далеко не єдиний аргумент чому жодна, повторюю – жодна!!!, партія не змогла і не може бути авангардною силою в боротьбі за УССД, – ні в минулому, ні на нинішньому етапі. У нашому випадку – партія це лише, юридично оформлений і відповідно зареєстрований, керований революційним Проводом політичний інструмент для виконання поставленої мети.

Відродження військово-політичного революційного ордену – поводиря української нації на шляху до її державності – історична необхідність і неминучість. Приклад багаторічної боротьби ОУН проти усіх окупантів, їхніх ідейних платформ, політичних доктрин і режимів це яскраво доказав.

Підсумок поданого вище: «Ніщо, і ніколи не зупинить українську націю на шляху до власної державності на своїй споконвічній території. Єдиний, реальний державотворчий чинник, який у перспективі відродить нинішнє молоде революційне покоління: не партії чи окремі безідейні команди патріотів-іскаріотів, не олігархічні клани з їхніми вкраденими у народу мільярдами а національний, військово-політичний Орден». Амінь.

Провід ОУН, що повернувся в Україну, не зміг у найвідповідальніший момент української історії, після проголошення незалежності і створення держави, запропонувати народові ідеологію і програму національного державотворення, концепцію діяльності політичного ордену в умовах недовершеної революції, концепцію участі націоналістів у владі, сучасні методи діяльності легальних націоналістичних об’єднань, нові форми боротьби в умовах внутрішньої окупації.

Не зроблено цього й досі, через двадцять п’ять марно втрачених років. Замість реальної націозахисної дії – пустопорожні наради, фальшиві імпрези, надумані спогади, ідейна безплідність, політична безпорадність, внутрішня гризня, руйнівний розбрат, імітація діяльності, націоналістична фразеологія без націоналістичної ідеології й чину, патологічне виродження і потворне переродження. Результат – цілковите розчинення в безідейно-кон’юнктурних партіях і навіть братання «теж-націоналістів» з ідейними противниками, що недопустимо і кари гідно.

Що з цього приводу, для вирішення завдань які нині постали, можна взяти із спадщини Бандери? Практично і теоретично – все! Він геніально розв’язував проблему формування ідеології ОУН і проблему консолідації тодішніх націоналістичних сил. Вказуючи на те, що ідея і людина є головними рушіями революції С.Бандера зазначав: «При однаковій важливості і необхідності цих двох чинників одночасно між ними існує така різниця, що один є постійний, а другий – змінний, провідні ідеї й програмові позиції ідеологічного й політичного руху в своїй основі залишаються незмінні. Їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху – це насправді постання нового руху на місці старого. Навіть тоді, як залишається той самий людський склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії, – із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух». Отже, ще в часи діяльності С.Бандери, такі тенденції неодноразово виникали, інакше він не зумів би їх так глибинно вивчити, відчути їхню небезпеку, зрозуміти природу їхнього походження і дати рекомендації щодо їхньої нейтралізації, як своїм сучасникам, так і нам – їхнім нащадкам.

А тепер змоделюймо ним написане на нашу нинішню дійсність, придивімося уважніше до нинішніх «спадкоємних» націоналістичних лідерів, і усіх тих, хто теж називає себе націоналістами, порівняймо їхні нинішні ідейні й програмові засади з програмою та ідеологією ОУН. А саме: ставлення до безправного статусу української нації; трактування нинішнього державного утворення – як віковічної мрії українців; входження у чужі соціал-демократичні, ліберально-космополітичні табори та плазування перед їхніми лідерами; відхід від революційних, орденських методів боротьби; натяки на те, що потрібно відмовитись від «застарілої» націоналістичної термінології попередників; поки що обережне але, в перспективі злочинне, трактування про можливу зміну статусу господаря української етнічної нації та заміну її політичною нацією – космополітичним конгломератом. Навіть наші споконвічні північні «друзі» та старші «брати» і ті, будучи в душі імперіалістами та генетичними шовіністами, дійшли до висновку що політична нація це – «нєсознатєльний зброд всєґда ніщіх і ґолодних» та «Іванушкі, нє помнящіє плємєні і родства».

Отже, змоделювали, порівняли, переосмислили? Тепер мабуть стало ясно, чому сучасний український націоналістичний рух опинився в такому непривабливому становищі. Тільки без паніки! Це явище тимчасове і воно, семимильними кроками, буде виправлено. Потенціал пробудженого, після довгої сплячки українського народу безмежний, приріст національної свідомості з кожним днем зростає, патріотичний прошарок молоді радикалізується а майбутній, революційний червоно-чорний Майдан і здобута ним українська синьо-жовта українська влада народу – не за горами.

Тому, відзначуючи чергову річницю з дня народження Великого Провідника, слід не тільки робити гучні імпрези, наукові конференції, випускати книги, календарі, ставити пам’ятники – це закономірна данина його генію. Поряд з урочистостями, треба ставити й інші пекучі але сміливі й актуальні питання: «Що спільного з Донцовим, з Коновальцем, з Бандерою має більшість нинішніх так званих націоналістичних організацій (і похідні від ОУН, і новостворені), особливо її керівні ядра?». Назва, націоналістична риторика чи успадкована організаційна легітимність, ще не дають права вважати ці організації насправді націоналістичними. Їх, у разі подальшої відмови від втілення у життя головної політичної мети – утворення української національної держави, необхідно віднести до охарактеризованих Бандерою перероджених структур, носіїв ворожих ідей, чужорідним тілом у націоналістичному революційному середовищі.

Бандера знав причини, які породжують опортунізм всередині революційної націоналістичної організації. У першому випадку – боротьбі проти чистоти ідеї: «Боротьба в ідеологічно-політичній площині полягає не тільки в прямому протиставленні ідей і цілей даного руху до ворожих. Противники і вороги мають на меті насамперед послаблення позицій і лінії визвольного руху, будь-якими засобами. Для того вони послуговуються посередніми засобами внутрішнього підриву й ідейного відпряження. Якщо у визвольному русі починається фермент і процес підмінювання ідейних позицій і політичної лінії іншим напрямком, хоч теж неприхильним і небажаним для ворога і противників, то вони радіють уже з самого негативного, розстрою чого наслідку для визвольного руху». У другому – боротьбі проти її носія – людини: «Наступ на діючу людину в русі з боку ворогів і противників ведеться теж різними способами. Не завжди він зосереджується на намаганні знищити, чи спаралізувати дію активних учасників руху. Часто метою ворожого діяння є – різними засобами ідейно-політично зламати активних учасників руху. Слідом за цим ідуть старання, щоб таких ідейно чи політично заламаних людей приєднати на свій бік і зробити з них інструмент внутрішнього розкладу в русі, або бодай залучити їх до будь-якого іншого напрямку, який перенесений всередину руху, створював би розстроюючи ферменти. З цього боку визвольному рухові грозять найбільші небезпеки»…

Якщо врахувати сучасну, розбудовану мережу професійно підготовлених агентів спецслужб та завербованих ними агентів впливу, нинішній вплив ЗМІ на формування людської свідомості, той фактор хто їх фінансує і кому вони належать, то очевидним є те, що нинішні умови значно складніші.

Але… Бандера також добре знав як, і у який спосіб, поборювати ці шкідливі, утворені завдяки синтезу внутрішніх і зовнішніх ворожих чинників, тенденції. Він вважав, що у боротьбі з цим потворним явищем, терапевтичні заходи є неефективні: «В такій ситуації збереження руху, його напрямку, змісту та дієздатності вимагає розкритті суті деструктивних тенденцій, виявлення та усунення всіх тих елементів, які з будь-яких причин впряглися у шкідницьку акцію. Кожен процес розкладу ховає в собі небезпеку, що від заражених клітин захворіють здорові. Затамування, знешкідливлювання та лікування хворих клітин внутрішнім діянням на них життєвих сил руху є дуже ускладнене в умовах боротьби з ворогом, чи протидії натиску противників. А вже цілком недоцільно залишати в середині руху чужий ідейно-політичний новотвір, хоч він постав з власних клітин руху, але почав діяти і розвиватися на його організмі, як пістряк, під впливом постійно діючих зовнішніх чинників». Тому Провідник пропонував більш радикальні – хірургічні методи: «В таких випадках необхідно довести до виявлення й усунення всього, що, залишаючись всередині руху, почало діяти на його шкоду. Це конечне для збереження обох найголовніших складників, діючих сил руху – ідеї та людини – її носія і борця». Бандера з оптимізмом дивився на подальші наслідки такого розмежування революційних і всіх інших (еволюційних, опортуністичних, опозиційних, колабораціоністських, прагматичних, угодовських) течій: «Якщо через усунення зародків і продуктів розкладу зберігається здоровим і дієздатним цілий організм, то всі втрати рекомпенсуються в дальшому розвитку».

Ці настанови Бандери треба сприймати не тільки як історичний, політологічний та методичний матеріал, а як наказ до дії, і стосується він всіх без виключення організацій національно-державницького правого табору. Нині українські патріоти воюють, борються і перебувають на завершальній стадії творення нового державницького політичного руху. Це не простий, природний і тривалий процес. А тому всім, хто до цього причетний і за це відповідальний, теж треба робити належні висновки з окреслених Бандерою настанов та перспектив. Щоби знову не піти манівцями, не наступити на старі граблі. Часу обмаль, а справ багато.

І ще. Дехто докоряв і навіть звинувачував керовану Бандерою ОУН за те, що боротьба «трагічних оптимістів» була приречена на поразку, привела до марних жертв, а тому не мала сенсу. Нині теж, дехто із несвідомих громадян, робить аналогічний докір засновникам Правого сектора, ДУК ПС та УДА. Цитую Іванишина: «Так, це правда, що національно-визвольна боротьба часто супроводжується великими жертвами. Але є й інші правди. Бо правдою є й те, що народ, який не бореться за свою свободу і державність, у кінцевому рахунку зникає зі сторінок історії. Правдою є Шевченкове «Борітеся – поборете!..» І правдою є слова поета Петра Скунця: «Той знаходить смисл бодай у смерті, хто його шукає у житті»… Але ці правди недоступні розумінню ні безголових, ні безхребетних».

Лише боротьба на ідейних засадах українського націоналізму, без найменшого компромісу з ворогом та всіма його діями і замислами, може сформувати новий героїчний тип людини, людини – лицаря, людини – воїна, витворити необхідний прошарок борців просякнутих новою героїчною ідеєю, провідних людей у здеморалізованому, зматеріалізованому та духовно деградованому світі. Нині є всі умови для виявлення, росту і гарту цих новітніх воїнів світла, цих «цинічних бандер» (П.Порошенко), – у боях на передовій, у горнилі боротьби проти наїзників всіх типів і мастей: ординської Москви, лібералістичного Страсбурга, глобалістичного Вашингтона, «своїх» доморощених холуїв-яничарів.

Боротьба продовжується! Перемога гряде!

Найкращим пам’ятником Провідникові та його побратимам, усьому героїчному поколінню часів його діяльності, постане здобута, відроджена, могутня Українська Держава.

Дороговказом до неї були, є і будуть: Біблія, Кобзар і «Перспективи Української Революції».

Слава Бандері! Слава Україні!

Рубрики: Український націоналістичний рух